Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

— Вхід активується лише “непокірною”. І лише вночі. Потрібно принести… “подарунок, якого не прийме жоден бог”.

— Жертва? — питає Белла.

— Ні. Вчинок. Гріховний, в очах релігії. Але чесний, в очах правди.

У кімнаті знову тиша. Лише лампа хитається від вітру, що рве дерева за вікном.
Гражина бере ручку, записує координати,
і каже:

— То ми їдемо. У той самий “рай без дозволу”.

У кімнаті стоїть напруга. Вітер за вікном уже не здається таким грізним, як тиша, що запала після слів Віктора. Але її рве Белла. Повільно, обережно, наче виносячи вердикт:

— Почекайте. Ми нічого не розуміємо. Це Четвертий Рай. Один описаний у Біблії — той, що в Едемі. Про другий ми знаємо з апокрифів — той, де відпочивають душі праведних до Страшного Суду. Іноді його ще називають “Сад Спокою”.

— А третій? — питає Гражина, насторожено зводячи брови.

— Згідно з Книгою Еноха та кабалістичними текстами, — Белла відкриває ще один файл на екрані, — третій рай — це місце, де Бог ховає істини, не призначені людям. Така собі бібліотека абсолютного знання, куди доступ мають лише ті, хто пройшов “тінь у собі”.

— А четвертий? — озивається Віктор. — Ліліт? Це не просто символ?

— Ні, — каже Белла твердо. — Це окрема реальність. Паралельна структура. Її не створив Бог. Не створив Сатана. Вона виникла сама — як спротив. Це світ, де немає наказу “підкорись”. Люди там — не створіння. Вони — рівні. Істоти з власною волею, пам’яттю і правом творити.

Гражина нахиляється ближче до монітора. Її голос стає тихим:

— Якщо ми туди підемо, це буде не просто мандрівка. Це… крок за грань. Можливо, незворотній.

— Тому й кажу, — Белла поглядає на Віктора. — Ми не готові. Нам треба розібратись із першим, другим і третім. І зрозуміти, яку роль відіграє Четвертий у всій цій системі.
— І чи не є ми самі частиною її запуску…

У відповідь — мовчання. Але це вже мовчання дії, а не вагання.
Команда вирішує:
Вони не поспішають у Рай. Вони йдуть за знанням. І спочатку — ще глибше в архів.

Ранок у барнхаусі. На кухні пахне трав'яним чаєм і підсмаженим хлібом, але за столом — серйозні обличчя. Монітор ноутбука світиться файлами, виведеними з архіву Ватикану. На екрані — криптограма з описом Третього Раю.

Гражина, гріючи долоні об чашку, читає вголос:

— «Третій Рай — хранилище всього забутого. Місце, де сховано істини, котрі людство ще не здатне сприйняти. Вхід охороняє істота без імені. Хто пройде — пізнає, що таке бути більше, ніж людиною, і менше, ніж богом.»

Віктор піднімає очі:

— Це вже не фольклор. Це схоже на зашифровані координати й умовний доступ. Але якщо це правда… — він киває на монітор, — тоді Юліан точно знав, що шукати.

Белла кидає серветку на стіл і схрещує руки:

— Давайте думати логічно. Юліан — не випадкова фігура. Він представився як священник, але при цьому має доступ до “незаконного” цифрового архіву Ватикану, якій, судячи з усього, щойно з’явився. Плюс — готівка, обіцянки, свобода дій.
Що ми маємо?

Гражина:

— Він хоче, щоб ми відкрили щось перші. Не своїми руками — нашими. Якщо воно небезпечне або нестабільне — не він ризикує. Якщо вдасться — він першим отримає результат.

Віктор:

— Або ми — експеримент. Перевірка. Випробування. Хто пройде три раї — той або зламається, або вийде зовсім іншим.

Белла:

— І знаєте що? Я думаю, Юліан не один. Він не аматор. За ним стоїть структура. Але от чи він пішак, чи гравець — ще питання.

Гражина:

— Може, саме тому він нам і симпатизує — ми для нього теж шанс вирватись із гри, в яку його затягнули. Можливо, ми — його план “Б”.

У кімнаті западає тиша. Лише кава бурчить у глеку.

Віктор тихо:

— Якщо третій рай — це сховище правди, то саме її і боїться церква. Юліан її хоче. Нам треба знайти цей рівень доступу — і зрозуміти, що там.

Белла:

— Тоді за справу. Перш ніж іти в Четвертий — треба пройти Третій. Бо може виявитись, що Ліліт просто не захотіла грати за правилами, які зберігає Третій Рай.

 У барнхаусі — мов у кораблі серед карпатського моря туманів. Скляні стіни запотіли від нічної прохолоди. Всередині — затишно, пахне кавою, старим деревом і теплими обігрівачами.

Гражина — за широким дубовим столом, що виходить на панорамне вікно. Її ноутбук під'єднано до автономного сервера з архівом. Світло монітора відбивається в її очах.

Белла сидить на м’якому дивані, згорнувшись клубочком у вовняному пледі. У руках — планшет, що виводить реконструйовані карти середньовічної Європи з позначеними “аномальними” зонами.

Віктор, у светрі й з чашкою кави, стоїть біля каміна, на якому сушиться змінний одяг після вчорашнього походу до печер. У його очах — пильна зосередженість.

Гражина:
— Знайшла згадку про "Вартового" — це той, хто охороняє Третій Рай. Його називають "Син Тиші". Безіменний, безмовний, невидимий. І допуск до місця описано як “активний через глас віри, що зберігається лише у тіні”.

Белла (перегортаючи зображення):
— Є позначки на території старих монастирів у Карпатах. Один — зруйнований у XVIII столітті. Але в легендах йдеться, що на його місці був “сходовий храм”, де зберігали Кодекси Світлих. Їх імовірно винесли до Ватикану.

— Ще один — під землею, його не відображено на сучасних мапах, але збігається з записами Liber Luminis. Там і зберігався “ключ”, так і сказано.