Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

Це був важкий період. Ілларія, з її чарами і неймовірною красою, досі залишалася в моїй голові, немов як привид. І хоча я мав Луїзу, хоч її серце і було для мене відкритим, я не міг звільнитися від образу Ілларії. Якби не те, що ми обидва пішли різними шляхами, все могло бути інакше. Я б, напевно, став її тінню, слідуючи за кожним її кроком. Але вона пішла, і ми залишилися чужими один для одного.

Луїза... Вона була моїм порятунком, але водночас і моєю тягарем. Її доброта, її сміх — це все безперечно робило мене щасливим. Але я не міг відчути до неї того самого, що відчував до Ілларії. Вона була для мене тією, кого потрібно оберігати, а не кохати. І хоч я не хотів їй цього казати, вона була не просто маленькою сестричкою для мене, вона була… чимось більшим. Вона була моєю підтримкою, але я не міг дати їй те, чого вона заслуговувала — повноцінного кохання.

Мої думки часто зверталися до Ілларії. Як вона? Чи щаслива? Чи справді зможе вона бути такою ж сильною, як завжди, чи затуманять її почуття до мене ті ж самі сумніви, які лякають мене? Я не міг забути того погляду, коли вона дивилася на мене востаннє, перед тим як залишити все позаду. Мені здавалося, що це було нескінченно важко для неї. І в якийсь момент я зрозумів: я ніколи не відпущу її.

Я ніколи не думав, що буду так зациклений на ній, на її словах, на її світлому волоссі і тому погляді, що міг втягнути мене в безодню. Я не був готовий стати її королем, але її образ все одно не відпускав мене. І навіть якщо вона більше не була моєю, я не міг забути її.

І тепер, коли її не було поруч, я відчував себе як в порожньому світі. І хоча Луїза і була поруч, і в неї була своя сила, її присутність була як буря — вона могла бути надзвичайною, але все ж не зовсім тим, чого я шукав. Вона не була Ілларією.

Ті два місяці без неї були важким випробуванням для мене. Я пам'ятаю, як кожного ранку прокидався і згадував її, навіть у снах. Весь час, поки я перебував далеко від неї, я думав про неї. Скільки разів я бажав повернутися, хоча б на кілька хвилин побачити її, почути її голос, і розумів, що це буде найкращий момент у моєму житті.

Але тепер все стало ще складніше. Вона — моє минуле, моє серце і моя найбільша рана, яку я так і не зміг загоїти. Всі мої думки знову йшли до неї. І, можливо, це було б правильно, якщо б ми знову зустрілися, але що я маю їй сказати? Що я можу їй дати, коли вона пішла і вже йшла власним шляхом?

Я не мав відповіді на ці питання. Я просто залишався в цих думках, засмучений тим, що я відчував більше до неї, ніж до Луїзи. І не знав, як це можна змінити, як можна повернути час назад. Ці питання не давали мені спокою, і я зрозумів, що на них я не знайду відповідей, якщо не буду готовий до змін. І чи дійсно я готовий? Але що я повинен зробити, якщо моє серце все ще належить їй?