Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Алія

Я не пам’ятаю, коли востаннє так плакала.

Здавалося, мої сльози не зупиняться ніколи. Світ розсипався на друзки, а я стояла посеред цього уламкового хаосу — беззахисна, розгублена, без права на вибір.

Марем сіла поруч. Її обійми були теплими, мов дитинство, але не приносили полегшення.

— Аліє, — прошепотіла вона. — Ми це переживемо. Я впевнена. Можливо, Карім передумає… Можливо, це все якось вирішиться.

Я здригнулася.

— Він не передумає, Марем. Чоловіки як він — не змінюють своїх рішень.
Я вдивлялася в долоні. Вчора я мріяла про університет, про науку, про життя за власними правилами. А сьогодні — я обіцяна чужому. Чужому, страшному… небезпечному.

— Але ти не річ! — твердо сказала Марем. — Ти не маєш мовчати! Ти можеш сказати "ні".

Я гірко усміхнулася.

— Скажу "ні" — поховають батька.

Ми мовчали. У кімнаті панувала така тиша, що чутно було, як гуде електрика в лампі. І в ту мить... у двері постукали.

Мама вийшла — і за мить у дім увійшов Амір.

Я знерухоміла.

Його очі світилися щастям. У руках — букет білих квітів. У посмішці — впевненість.
— Ассаляму алейкум, — сказав він з порогу. — Я прийшов просити руки твоєї дочки, дядьку. Алії.

Усі завмерли.

Моє серце закричало від болю.

Батько встав, обличчя його спалахнуло червоним.
— Амір… ти запізнився.

— Що? — він нахмурився. — Про що ви?

— Алія виходить заміж. Вона обіцяна іншому.

— Як це… кому?!

— Каріму.

Я бачила, як щось померло в очах Аміра. Він відступив на крок, мов його вдарили.

— Ти жартуєш… Це якийсь жарт…

— Ні, синку. Це реальність.

— Ні! — закричав він. — Вона моя! Ми росли разом! Я люблю її! Я не дозволю цього! Я зроблю все, щоб це зупинити!

— Забирайся! — гучно крикнув батько. — Вийди з мого дому і ніколи більше не приходь!

— Аліє! — Амір глянув на мене з відчаєм. — Скажи хоч слово! Скажи, що не хочеш цього!

Я дивилась на нього крізь сльози. Я хотіла кричати.  Але я не могла.
Я лише прошепотіла:
— Пробач.

Він ще мить стояв, потім викинув квіти на підлогу, розвернувся і пішов, голосно грюкнувши дверима.

Я впала навколішки, обійнявши себе руками, і розридалася так, ніби плакала за всім, що втратила.

Бо саме сьогодні — вмерла моя мрія.