Читати книгу - "Віддзеркалення душі, Ліліт Вайсс"

Рейнар йшов вперед, ступаючи по темному коридору, де не було ані світла, ані тіні, що могла б його скрити. Це була просто порожнеча, заповнена його власними думками та відчуттями, які стискали його серце. Всі навколишні звуки зникли, а сама тиша ставала дедалі важчою. Він відчував, що чим більше він рухається, тим більше цей світ поглинає його, стираючи всі межі реальності.

Тіні, які оточували його, здавалися живими, мов би вони були частиною його самого. Вони повільно рухалися за ним, переслідуючи кожен його крок. У цьому світі не було нічого, що могло б відвернути увагу від нього самого. Він був єдиним свідком своєї подорожі. І що більше він думав про це, тим більше відчував, що цей шлях не був випадковим.

— Чому я тут? — повторював він подумки. — Що це за місце? Чому я маю проходити все це?

Його слова здавались блукаючими серед порожнечі. Час і простір втратили будь-яке значення. Тільки він і ці тіні, що тихо, як страх, переслідували його.

І раптом… він почув шепіт. Спочатку ледь чутний, але з кожною секундою він став більш ясним. Він зупинився і обернувся, намагаючись зрозуміти, звідки лунають ці звуки. Тіні навколо нього почали набувати форми, наче змінювались самі, перетворюючись на обличчя, на фігури, знайомі і водночас чужі.

— Рейнар, ти готовий? — пролунало одне з облич. Воно було звідкись далеко, наче відголосок з іншої реальності. Відголосок, що не мав бути в його світі.

— Готовий до чого? — запитав він голосно, навіть трохи злісно, намагаючись здолати страх, що раптово огорнув його.

Тіні почали кружляти навколо нього, немов невидимі руки, що тягнули його вперед. Він закрив очі, намагаючись позбутися від цього відчуття. Але ці голоси, ці тіні не залишали його. Він вже не міг розрізнити, де закінчується це місце і де починається його власне серце.

— Ми всі тут, Рейнар. Ти не перший, хто шукає правду, — тихо відгукнулося інше обличчя. — Але деякі з нас так і не знайшли відповіді. І їхній шлях залишився незавершеним.

— Я не хочу бути одним з них, — сказав він, хоча не був певен, чи він насправді має сил для цього.

Тіні продовжували обертатися навколо нього, а світ ставав все більш і більш розмитим. Він не знав, скільки часу минуло. Йому здавалося, що він втягнутий у безкінечний цикл: один крок вперед, ще один, і ще один, але нічого не змінюється.

І ось, він знову почув той самий голос, що прозвучав із темряви.

— Ось він, вибір, — сказав голос. — Ти стоїш на порозі. Можеш залишитися в цьому світі, впавши в забуття. Можеш піти далі, до того, що залишилось за межами твого розуміння.

Тіні почали віддалятися, створюючи дві доріжки, одна з яких вела в глибшу темряву, а інша виводила до яскравого світла, що не освітлювало нічого, але надавало відчуття нового початку. Це було як поріг, за яким приховувалась сама сутність вибору.

Рейнар поглянув на ці шляхи і відчув, як його серце прискорюється. Який шлях вибрати? Яка дорога правильна? І чи може він повернутись до того, що втратив, або йому доведеться назавжди залишити все позаду?

— Я не знаю, — сказав він, втягуючи в себе глибоке дихання. — Але я не можу залишитися тут.

Вибір було зроблено. Він рушив уперед, ступаючи на шлях, що вів до світла. Тіні розсіювались, мовби поважаючи його рішення. Але він знав, що це лише початок. І те, що чекає попереду, буде важким випробуванням.

Коли він досяг світла, все навколо нього змінилося. Темрява поступово відступила, і з’явилась нова реальність. Світ, який Рейнар не міг уявити. І попереду був новий етап його подорожі, де кожен крок мав ще більший зміст, а кожен вибір буде важливим.

– Ти вибрав, Рейнаре. Але чи зможеш ти витримати те, що чекає попереду? – прозвучав голос, що лунає в голові, наче виклик, що не дає йому забути про відповідальність.

Він не відповів. Лише крокував вперед, відчуваючи, як земля під ногами починає змінюватися. Це був новий світ, але його шлях ще не завершений. І він знав, що попереду буде багато випробувань.

Рейнар знову ступив на свою нову дорогу, яка вела його в невідоме.