Читати книгу - "Світло Лани, Філундія"

— Вода, кажеш? — Санні ширяла колами біля Лани, як шкільна вчителька, що відчула талант. — Відчуваєш її в собі?

— Вона… тече. Наче в жилах не кров, а легка прозора ріка, — задумливо відповіла Лана, витягнувши руки перед собою. — Спокійна, але сильна.

— Добре. Спробуй уявити її зовні. Тут, на землі. Маленький струмочок попереду.

Лана зосередилась. Повітря стало тихим, навіть Санні стихла. Лана заплющила очі, зробила повільний вдих. Вода всередині ніби озвалась. І ось — тоненька срібляста нитка потекла поверх землі. Струмок. Справжній.

— Чудово! — Санні радісно затанцювала в повітрі. — А тепер — нехай він тече по колу. Рухай енергію. Не силою, а думкою.

Лана розплющила очі, подивилась на воду — і зусиллям волі спробувала змінити її напрям. Струмочок здригнувся… і почав згортатись у кільце, мов змійка. Вийшло!

— Геніально! Ти — природна, Лано!

— Сама в шоці, — хмикнула вона. — Хоч десь у мене вийшло з першого разу.

— Бо вода — твоя стихія. І вона слухається тебе, коли ти слухаєш себе.
---

Полудень був теплим, повітря дзвеніло від запаху хвої та ягід. Дамір ішов попереду, величезний і мовчазний. Інколи посилав образи: де безпечніше, де є вода, де не варто ступати — отруйні рослини.

— Ми полюємо? — спитала Лана.

— Збираємо. — Санні присіла на її плече. — Спершу перевіримо, чи зможеш розрізняти корисне й шкідливе. Друїд повинен бути в єдності з природою.

Вона зірвала червону ягідку, але Санні різко дзижчала:

— Проспиш три дні поспіль. Ота чорна — годиться. І листя поряд зірви, допоможуть відновити втомлениі м’язи.

Після години пошуків у Лани був повний мішечок ягід, кілька гілочок цілющих трав, і навіть знайдена випадково кора, яка пахла ваніллю.

— А тепер… — Санні замовкла.

З гущавини почувся тріск. Іще. Лана завмерла. Дамір зупинився раптово, напружено, ніби відчув щось важке. І тут із-за дерев з’явився звір — масивний, мов кам’яний валун, зі сплутаною шерстю, червоними очима і величезними іклами, що блищали на сонці. Пародія на кабана.

Лана відступила назад.

— Санні?!

— Біжи! — прошипіла бджола. — Але обережно, не панікуй!

Та вже було пізно. Звір кинувся вперед.

Дамір зреагував миттєво. Вогонь спалахнув із його пащі, став стіною між Ланою і нападником. Кабан завагався… та знову рвонув уперед. І саме в цей момент Лана підняла руки — інстинктивно, як тоді з білкою.

Вода вирвалась назовні, мов стріла. Струмінь зупинив звіра — той послизнувся, завалився на бік з ревом і втік.

Лана стояла, розгублена, руки тряслися.

— Я його… я… водою?

— Ти врятувала нас, — промовила Санні, повільно і тихо. — Без вогню Даміра і твоєї реакції — нам кінець.

Пізніше, коли вже сиділи біля маленького вогнища, Лана прошепотіла:

— Нам потрібна зброя.

Санні кивнула:

— Або хоча б палиця, бо наступного разу не пощастить. Ми повинні бути готові.

Дамір лежав осторонь, здавалося — спокійно, але всередині щось не давало спокою. Її образ не залишав його думок: негармонійна, різка, з іронією на язику — зовсім не схожа на тих, кого він коли-небудь бачив… і все ж поруч із нею його звірине нутро вщухало. В її присутності шепотіла пам’ять — про давнє, забуте. І знову промайнули слова, які він чув у сні століттями:
«Скарб, що поєднає чотири стихії…»

Чому саме тепер вони знову звучали з такою ясністю?

Він не знав відповіді. Але знав одне — ця жінка якось пов’язана з пророцтвом. Її поява — не випадковість. І від неї пахло водою. Живою водою.