Читати книгу - "Тридцять дев’ять сходин"

Єдиними пасажирами у вагоні виявилися старий пастух і його собака — косоока тварюка, яка всю дорогу зиркала на мене з підозрою.

Стариган спав, упустивши на сидіння поряд із собою ранковий випуск «Скотсмен». Я жадібно схопив газету, розраховуючи знайти там що-небудь про мою справу.

У газеті дійсно виявилася стаття на дві шпальти, що повідомляла про «вбивство на Портленд-Плейс». Мій вірний Паддок викликав поліцію і здав молочника констеблям. Бідоласі дорого обійшовся його соверен — але, як на мене, він явно продешевив, бо поліція, схоже, провозилася з ним мало не до вечора. У відділі останніх новин знайшлося продовження історії. Молочника відпустили, прочитав я, а справжній злочинець, про особу якого поліція умовчувала, імовірно зник із Лондона, сівши на потяг однієї з північних ліній. Допис супроводжувався короткою приміткою, що повідомляла про мене як про хазяїна квартири. Я зрозумів, що примітка ця додана в останній момент за наполяганням поліції і являє собою незграбну спробу переконати мене в тому, що я поза підозрою.

Більше в газеті нічого не було — ані слова про зовнішню політику, про Каролідеса або про те, що цікавило Скаддера. Я повернув газету на місце і виявив, що ми під’їжджаємо до станції, на якій я вийшов учора. Начальник станції, що напередодні саджав картоплю, тепер був зайнятий діяльністю іншого штибу: на роз’їздній колії, перечікуючи наш состав, стояв потяг, який прибув зі сходу і з якого на платформу зійшли троє чоловіків, котрі ставили старому питання. Я припустив, що це чини місцевої поліції, піднятої по тривозі Скотланд-Ярдом, аби вистежити мене аж до цього закутнього полустанку. Сидячи у вагоні, я уважно спостерігав за співрозмовниками. Один із них тримав у руках зошит, у якому робив записи. Старий любитель картоплі супився, очевидно роздратований черговим питанням; зате хлопчик, який прийняв у мене квиток, базікав за двох. Уся компанія поглядала вдалину через пустище — туди, куди вела біла дорога. Я щиро понадіявся, що вони почнуть шукати мої сліди саме там.

Коли ми від’їжджали від станції, мій попутник прокинувся. Він витріщився на мене блукаючим поглядом, зло копнув собаку і поцікавився, де він. Без сумніву, він був п’яний як квач.

— Ось що буває з непитущими! — зауважив він з гіркотою.

Я висловив здивування з приводу того, що знайшов у його особі ревного поборника моралі.

— Так, я стійкий тверезник, — огризнувся він. — Як зав’язав на Мартінів день,[22] так усе, ані-ні, ані краплі віскі в рот. Навіть у хогманей.[23] Хоча й піддавався жорстоким спокусам.

Він закинув ноги на протилежне сидіння і відкинув давно не миту голову на спинку.

— І ось що я за це отримав, — простогнав він. — Горю, як геєна вогненна. Ще й косоокість на всі вихідні.

— У чому ж причина? — запитав я.

— У напої. Називається бренді. Як я непитущий, від віскі тримаюся подалі. Зате бренді — цілий день потроху. А тепер маєш — мабуть, і за два тижні не окли… — Його слова перейшли в нерозбірливе бурмотіння, і сон знов наклав на нього свою важку десницю.

Я планував зійти на якій-небудь станції ближче до кінця маршруту, але потяг несподівано подарував мені набагато кращий шанс, зупинившись біля початку дренажної труби, перекинутої через бурхливу річку кольору портеру. Я виглянув у вікно і побачив, що вікна всіх вагонів зачинені, а навколо, наскільки сягає око, немає ані душі. Тоді я відчинив двері вагона і поквапом стрибнув у зарості ліщини, що тягнулися вздовж шляхів.

Усе пройшло б якнайкраще, якби не мерзотна псина. Вирішивши, що я обікрав його хазяїна і тепер намагаюся втекти, пес загавкав і мало не вчепився мені у штани. Від його гавкотні прокинувся пастух-тверезник, який виповз до дверей вагона і заволав на всю горлянку в цілковитій упевненості, що я наклав на себе руки. Я поповз через чагарник, дістався берега річки і подолав іще сотню ярдів під захистом прибережних заростей. Обернувшись і подивившись назад, я побачив, що біля відчинених дверей вагона юрмляться провідник і кілька пасажирів. Усі вони дивилися в мій бік. Я не зміг би зчинити більший шарварок, навіть якби покинув вагон у супроводі духового оркестру.

На щастя, їхню увагу відволік п’яний пастух. Він і його собака, прив’язаний мотузкою до його поясу, несподівано вивалилися з вагона, загриміли вниз на рейки і стрімголов скотилися насипом до самої води. У ході рятувальної операції, що розвернулася за цим, пес когось дряпонув — я почув закрутисту лайку. На якийсь час про мене забули, і коли я, подолавши поповзом ще з чверть милі, ризикнув озирнутися, потяг уже рушив і майже зник між пагорбами.

Я стояв посеред великого напівкруглого простору пустища, розсіченого брунастою річкою, що зображувала радіус, і обмеженого довгою дугою високих північних пагорбів. Навколо не було жодної людської істоти; тишу порушував тільки плескіт річкової води і нескінченний писк куликів. І тут, як не дивно, я вперше відчув той жах, який відчуває загнана жертва. При цьому думав я не про поліцію, а про тих людей, яким було відомо, що я знаю таємницю Скаддера. Про тих, хто твердо вирішив позбавити мене життя. Я був упевнений, що вони переслідуватимуть мене з проникливістю і пильністю, недоступними британському закону, і щойно їхні ікла зімкнуться у мене на горлі, пощади не буде.

Я озирнувся, але в навколишньому пейзажі нічого не змінилося. Сонце блищало на рейках удалині і на мокрих каменях біля річки, і в усьому світі не було більш мирної картини. І все-таки я кинувся бігти. Я біг, по коліно грузнучи в болотній багнюці, аж поки піт не почав сліпити мені очі. Страх не полишав мене доти, поки я не досяг схилу найближчої гори, піднявся по ньому і сів, важко дихаючи, на кам’яному гребені високо над водами врунастої річки.

Із цієї панівної висоти відкривалося як на долоні все пустище аж до залізничної лінії і далі на південь, де вереск поступався місцем зеленим лукам. У мене відмінний зір, але на всьому просторі рівнини я не помітив жодних ознак людської присутності.