Читати книгу - "Напівзагублений"

З п’ятьма вже покінчено. Я припадаю до землі. Шоста Ловчиня — та, що була біля полонянки, — тепер невидима й не стоїть на місці. Вона постійно стріляє, але я ніяк не можу визначити її позицію. Розпластуюся на землі та чекаю.

Стрілянина припиняється. Мої руки слизькі від крові, але Феїрборн щасливий. Я відчуваю його вібрацію, його жагу робити й далі свою справу. Троє Ловчинь ще живі. І полонянка. Я дивлюся в її бік. Вона там само, лежить, скрутившись клубочком, на землі. Аж раптом я усвідомлюю, що став видимим. Бляха! Зосередься! Дихай. Думай про повітря! Дивлюся на свою руку — я знову невидимий. Мені пощастило, що вони мене не побачили, хоча зараз темно, а я розпластаний на землі, та й, власне, вже знову невидимий.

Раптом лунає крик:

— Дама два! — і та, котра це вигукнула, стрімко пересувається праворуч од мене. Це якийсь шифр, вказівка на те, що вони запланували зробити. Я мушу забиратися звідси!

Я кидаюся ліворуч якомога швидше і безгучніше, та не встигаю зробити і трьох кроків, як мені судомить м’язи: спочатку в ногах, а потім у руках і в животі. Падаю навколішки. Припадаю головою до землі. Намагаюся дихати беззвучно. Мене починає нудити. Це якісь чари. Потужні, але не настільки, як той Селіїн шум. Зможу чинити їм опір, якщо зцілюся.

Відчуваю дзижчання від зцілення, а тоді біжу до дерев. Майже добігаю, але раптом мене знову судомить. Я навколішках, і знову лунають постріли, а я перекочуюся по землі, шугаючи з рук блискавками. Вдаряюся об стовбур дерева і зцілююся, але стрілянина просто скажена, чути крики, я лежу на землі та випускаю блискавки — якнайбільше і якнайдалі. Зцілення пронизує мене дзижчанням, що якимось чином мені допомагає, я одночасно розлючений і нажаханий. Оббігаю галявину, шугаючи блискавками та полум’ям, лунають крики і постріли, але мене вже не судомить. Це припинилося.

Я оглядаю галявину й узлісся. Не рухаюся, важко і панічно дихаю. Мушу заспокоїтися. І залишатися невидимим. З тією, що насилала на мене судому, я, певно, покінчив — доходжу такого висновку, адже вона вже цього не робить. А потім я її бачу, на диво близько від мене, вона лежить, наполовину схована за деревом, простягнувши до мене руку, з виряченими очима.

А це означає, що залишилося ще двоє Ловчинь.

Чую якийсь звук праворуч од себе. Шугаю туди блискавкою. Найпотужнішою, на яку я здатен. Тоді пробігаю кілька кроків поміж деревами. Знову лунає стрілянина. Я падаю і притискаюся до землі.

Усе стихає.

Я чекаю.

І ще чекаю.

Якщо вони мертві, їх буде видно. Підношу голову, щоби подивитися.

Нічого… Хоча, можливо, дещо таки є. Дим. Аж ось я бачу сьому Ловчиню. Вона не мертва, але вся почорніла і стоїть навколішках на землі. З її куртки струменіє дим. Її правиця висить, немов без кісток, а в лівій руці вона ледве втримує пістолет. Вона роззирається. Приголомшена.

А потім біля неї стає видимою остання Ловчиня. Якимось чином я поцілив і в неї, хоч вона й була далі. Я не бачу її обличчя. Вона лежить на землі.

Мушу зосередитися, щоб залишатися невидимим — дихай поволі, думай про повітря, — а тоді підступаю ближче, щоб роздивитися ту дівчину на землі. Її обличчя обгоріле й чорне. Очі розплющені. Точно не прикидається. Я дозволяю собі стати видимим.

Ловчиня, яка стоїть навколішках, важко дихає. Я підступаю до неї, щоб вона мене побачила, і вона намагається підняти вгору пістолет. Феїрборн перерізає їй горло. Крові на моїй руці більшає. Трупів на землі — теж.

Полонянка також досі на землі — лежить, скрутившись клубочком. Її ноги прикуті ланцюгами до дерева. Руки зв’язані спереду стяжками. На голові в неї полотняний каптур, обв’язаний довкола шиї, а з-під нього стирчать пасма білявого волосся.

Я тремчу. Набираю повні груди повітря, а тоді ще, і ще.

Мої руки липкі від крові. Міцніше стискаю Феїрборн і хапаю полонянку за плече. Вона смикає плечем, але мовчить. Я розрізаю шнурок, яким обв’язаний її каптур, і байдуже, що кінчик Феїрборна роздряпує їй шию. Анналіза заслуговує на значно гірше покарання. Здираю каптур.

Біляве волосся спадає їй на обличчя, наполовину його затуляючи. Анналізине волосся?

У темряві важко розгледіти.

Вона відкидає голову назад. У неї в роті кляп, але її очі дивляться на мене. Сині очі, сповнені жаху, сповнені срібла. Очі Білої відьми.

Мої руки починають тремтіти ще більше, тремтіти від люті й гніву, а Феїрборн намагається вирватися з моєї хватки, але я застромлюю його в землю та відходжу геть.

Полонянка

Вогнище, наплічник, спальний мішок — я луплю все це ногами й обсипаю прокльонами. Я ледве стримуюсь, щоб не копнути чиєсь тіло, але проклинаю і його, і все, що лежить на землі в цьому гівняному таборі. Повертаючись нарешті до полонянки, я не знаю, вгамував я себе чи, навпаки, ще більше накрутив, бо й далі шалію. Не знаю, хто вона така, але це не Анналіза.

Дівчина дивиться на мене. Її очі вже не такі перелякані, вона намагається заговорити, але їй заважає кляп у роті, а я не в настрої їй допомагати. Відвертаюся від неї та знаходжу флягу з водою, щоб помити собі руки й відчистити Феїрборн. Увесь цей час я не перестаю матюкатися. Від матюків мені стає легше, бодай трішки.

Обходжу табір, шукаючи щось корисне: корисне для мене і для Ґрейторекс. Тут багато різних речей, але немає жодних паперів, планів або інструкцій. Я кладу в рюкзак ковдру, воду, їжу, ножі, пістолети і набої. Знаходжу також мотузку, стяжки і ключі, мабуть, від ланцюгів полоненої. Ще тут є аптечка. Мені вона не потрібна, але не всі в Альянсі вміють зцілюватися так добре і швидко, як я.

Намагаюся підняти рюкзак, проте ледве відриваю його від землі. Витягаю з нього чотири пістолети, ковдру й аптечку; виливаю майже всю воду, але залишаю флягу, набої та їжу. Біля одного зі спальних мішків на землі валяється трохи одягу. Беру звідти флісову кофту і куртку, а тоді обертаюся до полонянки. Вона тепер сидить на землі. Стежить за мною. Я кидаю коло її ніг кофту і куртку, а потім нахиляюся та витягаю їй кляп з рота.

— Дякую. Дякую. Я думала… думала, вони мене вб’ють.

Жбурляю їй до ніг ключі й кажу:

— Зніми свої ланцюги.

— Так. Так. Дякую, — вона починає їх відмикати,