Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

Начальник поїзда залишив вагон.

Повернувшись, провідник вагону віддав мсьє Буку усі квитки та паспорти пасажирів.

— Дякую, Мішель. Думаю було б найкращим, якби ти повернувся до роботи. Пізніше даси свої свідчення.

— Чудово, мсьє, — відповів Мішель, і покинув вагон.

— Після Мак-Квінна, — продовжив Пуаро, — напевне, ми з лікарем пішли б у купе покійника.

— Звичайно.

— Коли ми закінчимо з цим…

У цей момент повернувся начальник потяга разом із Гектором Мак-Квінном. Мсьє Бук піднявся і сказав: «Сідайте, містере Мак-Квінн. Мсьє Пуаро буде навпроти вас». Він повернувся до начальника потяга: «Скажіть усім у вагоні-ресторані, щоб вийшли та звільнили місце для мсьє Пуаро. Ви будете їх будете допитувати там, друже?»

— Це було б найзручніше, — погодився з ним Пуаро.

— Мак-Квінн бігав очима по усьому купе, а потім швидко почав балакати:

— Що трапилося? — він почав говорити. — Чому мене викликали?

Рішучим жестом Пуаро запросив його сісти. Сівши, він продовжив балаканину:

— Чому мене викликали? — Згодом, дещо заспокоївшись, він продовжив: — Щось із потягом? Чи ще щось сталося? — він споглядав то на одного, то на іншого чоловіка.

— Так. Дещо сталося, — кинув Пуаро. — Приготуйтеся. Ваш бос, містер Ретчетт, мертвий.

Мак-Квінн практично ніяк не висловив своє здивування, окрім того, що його очей, які вирячилися на Пуаро.

— Все-таки вони його дістали, — промовив він.

— Що ви маєте на увазі під цими словами?

Мак-Квінн засоромився.

— Ви такі впевнені, — запитав Пуаро, — що його вбили?

— Хіба ні? — У цей момент Мак-Квінн здивувався. — Хоча, — продовжив він, — це перше, що мені спало на думку. Ви хочете сказати, що він помер під час сну? Він був немолодий, але доволі міцний чоловік… — він посміхнувся.

— Ні, ні, — перебив його Пуаро. — Ваше припущення було цілком вірним. Містера Ретчетта вбили. Закололи. Але мені цікаво, чому ви спершу вирішили, що це вбивство.

— Я не хочу цього казати, — він знітився, — та й узагалі, хто ви такий і звідки?

— Я представляю компанію залізничних вагонів. — Пуаро зупинився, а потім додав: — Я детектив. Моє ім’я — Еркюль Пуаро.

Як він і очікував, це не спричинило жодного ефекту. Мак-Квінн лише сказав: «А, так» і піднявся, щоб вийти.

— Ви знаєте це ім’я?

— Не вважайте за образу, але я завжди вважав, що це ім’я виробника жіночого одягу.

Пуаро поглянув на нього з відразою. «Це нечувано!»

— Що нечувано?

— Нічого. Давайте повернемося до суті. Я хочу, щоб ви мені розповіли, Мак-Квінн, усе. Що вам відомо про покійника. Які у вас були стосунки?

— Ніяких. Я був лише його секретарем.

— Як довго ви були на цій посаді?

— Близько року.

— Кажіть усе, що вам відомо.

— Добре, я зустрів містера Ретчетта десь рік тому в Персії…

— Що ви там робили? — перебив Пуаро.

— Я туди приїхав з Нью-Йорка оглянути нафтові родовища. Не думаю, що ви хотіли б це чути. Ми з друзями жили у тому ж готелі, що й містер Ретчетт. Він саме шукав собі секретаря. Запропонував мені роботу і я погодився. У мене майже не було грошей і вирішив не відмовлятися від такої високооплачуваної роботи.

— Що було потім?

— Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. Йому дуже важко давалися мови, тому я був також і перекладачем. Це буде непогане життя.

— Тепер розкажіть мені усе, що ви знаєте про нього.

Молодик знизав плечима.

— Це не так просто.

— Яке було його повне ім’я?

— Самуель Едвард Ретчетт.

— Він був громадянином США?

— Так.

— З якої частини США він був?

— Я не знаю.

— Добре, розкажіть, що ви знаєте.

— Насправді, містер Пуаро, я нічого не знаю. Містер Ретчетт нічого не говорив про своє проживання в Америці.

— Як ви думаєте, чому?

— Не знаю. Думаю, що йому було соромно за власне минуле. Є й такі люди.

— І це вас зовсім не вразило?

— Чесно кажучи, ні.

— Чи були у нього родичі?

— Він ніколи ні про кого не згадував.

Пуаро запитав напряму:

— Але ж у вас повинна була виникнути якась теорія про вашого роботодавця, містере Мак-Квінн?

— Авжеж. Зрештою, я не думаю, що Ретчетт — це його справжнє ім’я. Як на мене, він залишив Америку щоб втекти від когось або від чогось. І йому це вдавалося, до останнього часу.

— А потім?

— Він почав отримувати листи — листи з погрозами.

— Ви їх бачили?

— Так. Це був мій обов’язок — працювати з кореспонденцією. Перший лист прийшов два тижні тому.

— Листи були знищені?

— Ні. Думаю, що в мене декілька з них збереглося — один Ретчетт розірвав у пориві гніву. Принести їх?

— Це було би дуже добре.

Мак-Квінн залишив купе. Повернувшись за декілька хвилин, він поклав два шматки брудного поштового паперу перед Пуаро. У першому листі було написано:

«Думаєш, що ти обдурив нас і втік, так? Не у цьому житті. Ми все зробимо, щоб дістатися до тебе, Ретчетт — і ми тебе дістанемо!».

Він був без підпису.

Без жодних коментарів, окрім поруху бровами. Пуаро узяв другого листа:

«Ми дістанемо тебе під час поїздки, Ретчетт. Вже скоро. Ми тебе дістанемо — розумієш?»

Пуаро поклав лист. «Стиль дуже нудний», — сказав він. «Більшу цікавість являє почерк».

Мак-Квінн вирячився.

— Можливо, ви не помітили, — люб’язно вів розмову Пуаро, — Потрібне натреноване око, щоб помітити такі речі. Цього листа писала не одна людина, Мак-Квінн. Двоє або осіб — кожен із них писав по літері. Шрифт літер друкований — зроблено для того, щоб важче було ідентифікувати авторів. — Він зупинився та додав, — Ви знали, що Ретчетт звертався до мене по допомогу?

— До вас?

Вражений цією новиною, Мак-Квінн сказав, що не знав про це. Детектив кивнув: «Так, він був збентежений. Розкажіть, якими були його дії після одержання першого листа».

— Важко сказати. Спочатку він зі сміхом кинув і забув про нього. Проте згодом, — він затремтів і продовжив, — я відчув, що він бажає сховатися від усього.

— Мак-Квінн, скажіть мені чесно, ви були задоволені вашим роботодавцем? Він вам подобався?

Гектор Мак-Квінн