Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"

Опісля спробував було бігти, але, зробивши один крок, відчув, як його схопили, і почув два страшних глухих голоси:

— Гроші або життя!

Позаяк Піноккіо не міг нічого відповісти — адже у нього в роті були золоті монети, — він почав на мигах пояснювати замаскованим грабіжникам, у яких лише очі блискали з дірок, пророблених у мішках, що він лишень бідолашний Дерев’яний Хлопчик і в кишенях у нього немає навіть фальшивого чентезімо.

— Гаразд, гаразд! Без розмов! Гроші на бочку! — закричали загрозливо розбійники.

Дерев’яний Хлопчик замахав головою і руками, що мало означати: у мене немає грошей!

— Гроші на бочку або прощайся з життям! — сказав грабіжник ще з більшою загрозою в голосі.

— …з життям! — повторив інший.

— І, коли ми вб’ємо тебе, ми вб’ємо і твого батька!

— …і твого батька.

— Ні, ні, ні, не вбивайте мого нещасного батька! — у відчаї вигукнув Піноккіо.

І при цьому монети дзенькнули у нього в роті.

— Ох і негідник! Ти заховав гроші в роті! Виплюнь їх негайно!

Піноккіо вперто промовчав.

— Ти прикидаєшся глухим? Почекай, ми змусимо тебе виплюнути!

Один з них схопив Піноккіо за кінчик носа, другий — за підборіддя, і вони натискали і тягнули щосили, щоб змусити його розтулити рота. Та марно. Рот дерев’янка ніби надійно заклепали, а потім зашили повстяними нитками.

Тоді менший із грабіжників витягнув величезного ножа і спробував вставити його, як долото, поміж зубів Піноккіо. Але хлопчина з блискавичною швидкістю схопив його за руку зубами і щосили вкусив. І уявіть собі, він із подивом зауважив, що на язиці в нього залишилася шерсть тварини. Грабіжник пронизливо верескнув. Підбадьорений першою перемогою, Піноккіо став битися і дряпати.

Аж ось він вибрав слушний момент, коли спантеличені його рішучістю грабіжники на мить заклякли, притьмом перескочив через огорожу і побіг полем. А розбійники кинулись за ним, як хорти за зайцем.

Подолавши добрих п’ятнадцять кілометрів, Піноккіо геть знесилився. Він уже втратив надію на порятунок, аж тут побачив високу сосну, видерся на неї і всівся на верхній гілляці. Грабіжники теж спробували залізти на дерево, але, діставшись до середини, зірвалися вниз, гепнулись на землю і понабивали собі добрячих ґуль.

Та розбишаки не відступали. Склавши під деревом величезну гору хмизу, вони підпалили його. Вмить сосна зажевріла і спалахнула. Піноккіо з острахом дивився, як піднімалося полум’я. І що ближче вогняні язики підступали до Дерев’яного Хлопчика, то менше йому хотілося уподібнитись до смаженого фазана. А тому Піноккіо зробив неймовірно вдалий стрибок з верхівки дерева долі і знову кинувся навтьоки через поля й виноградники. Грабіжники — слідом.

Уже зоріло, а вони ще переслідували його. Раптом дерев’янкові перепинив дорогу широкий глибокий рів із брудною, кавового кольору водою. Що робити?

— Один, два, три! — порахував Піноккіо, розігнався і перестрибнув на протилежний берег.

Розбишаки стрибнули за ним, проте не розрахували й шубовснули у воду.

Піноккіо, почувши плюскіт, весело крикнув на бігу:

— Доброго здоров’я помившись, синьйори грабіжники!

Він вже зрадів, що вони потонули, та, озирнувшись, знову побачив своїх переслідувачів, як і раніше закутаних у мішковину. З обох стікала вода.

Розділ 15

Грабіжники переслідують Піноккіо і, впіймавши його, чіпляють на гілці Старезного Дуба

Дерев’яний Хлопчик зовсім занепав духом. Він уже ладен був упасти на землю і визнати себе переможеним, аж раптом крізь зелену гущавину дерев побачив удалині білосніжний будиночок.

«Якщо у мене стане сил добігти до цього будинку, я, мабуть, урятований», — сказав собі Піноккіо.

І, не гаючи жодної миті, побіг далі лісом. А грабіжники, як і раніше, наступали йому на п’яти.

Після відчайдушного двогодинного бігу він, ледь живий, дістався дверей будиночка і постукав.

Ніхто не відповів.

Він постукав сильніше, бо до нього вже долітало хекання переслідувачів. Ніхто не відгукнувся.

Переконавшись, що стукати марно, він у відчаї щодуху затарабанив головою і ногами в двері. Нарешті з вікна визирнула гарненька дівчинка. Вона мала блакитне волосся.

— О Вродлива Дівчинко з блакитним волоссям, — заблагав Піноккіо, — відчини мені, будь ласка! Пожалій бідного хлопчика, якого переслідують гра…

Проте він не встиг доказати, бо його схопили за комір, і два знайомі жаскі голоси загрозливо просичали:

— Тепер ти від нас не втечеш!

Піноккіо кинув благальний погляд на вікно, але Дівчинки з блакитним волоссям і слід пропав, ніби її й не було.

Узрівши смерть перед очима, Дерев’яний Хлопчик так сильно затремтів, що суглоби на його дерев’яних ногах заторохтіли, а чотири цехіни, заховані під язиком, гучно забряжчали.

— Ну! — загорланили грабіжники. — Тепер ти розтулиш рота? Що, не відповідаєш!.. Начувайся, цього разу ми його тобі відкриємо!

І вони вихопили два величезних, гострих, як бритва, ножі й з розгону встромили їх Піноккіо в бік.

Але, на щастя, Дерев’яний Хлопчик був зроблений із найліпшого, найтвердішого дерева. Ножі розлетілися у руках грабіжників на тисячу скалок, залишилися самі держала, і обидва отетеріло вирячили очі один на одного.

— Я зрозумів, — сказав один, — треба його повісити. Ми його повісимо!

— Ми його повісимо! — повторив другий.

І вони потягли Піноккіо до лісу, скрутили йому руки за спиною, накинули зашморг на шию і прив’язали кінець мотузки до гілки високого дерева, яке в околиці називали Старезним Дубом.

Потім вони всілися на травичку і стали чекати, доки Дерев’яний Хлопчик перестане смикатися. Однак і після тригодинного висіння Піноккіо вперто глипав очима і міцно стискав щелепи.

Нарешті грабіжникам набридло чекати, вони підвелись і глузливо сказали Піноккіо:

— До завтра! Коли ми повернемося, ти вже зробиш нам таку ласку і будеш слухняний, мертвенький, і рот у тебе буде дуже-дуже широко роззявлений.

І пішли.

Незабаром здійнявся ураганний північний вітер. Від його несамовитих поривів нещасний вішальник гойдався, як церковний дзвін. Хитавиця завдавала йому найбільших мук, а зашморг дедалі тугіше стискав горло і перепиняв дихання.

В очах дедалі темнішало. І хоча Піноккіо відчував наближення смерті, проте не втрачав надії, що якась добра душа пройде неподалік і врятує його. Та коли зрозумів, що ніхто не з’явиться, він подумав про свого батька, а коли стало вже зовсім непереливки, прошепотів: «Таточку мій!.. Якби ти був тут…»

Більше Піноккіо нічого не сказав. Він заплющив очі, роззявив рота, випростав ноги і повис нерухомо.

Розділ 16

Вродлива Дівчинка з блакитним волоссям наказує зняти Дерев'яного Хлопчика з дерева, вкладає його у ліжко і викликає трьох лікарів, аби з'ясувати, живий він чи мертвий

Тоді як бідолашний Піноккіо, якого розбійники повісили на гілці Старезного Дуба, конав, Вродлива Дівчинка з блакитним волоссям знову вигулькнула