Читати книгу - "Улюблена пісня космополіта"

— Здається, що тут є й постійні мешканці! — сказав я.

— Є, — кивнув Вацлав. — Я б і сам тут оселився…

Ця думка приходила й до мене. Приходила не раз, і я гадаю, що кожен нормальний хлопець, із тих, хто тут у відпустці, якщо він тільки не затятий патріот якої-небудь армії, бодай раз але задумувався над цим.

— Ти тільки не кажи нікому, — Вацлав перейшов на таємничий напівшепіт, — але тут є хлопці, які серйозно про це думають…

Оце вже було новиною.

— І як же вони про це думають?! — поцікавився я.

— Якщо тобі це справді цікаво — запам’ятовуй дорогу на мусульманське кладовище. Завтра на сьому вечора прийдеш туди про все дізнаєшся.

Далі ми йшли мовчки вузькою звивистою стежиною, котра, здавалось, мала вже стільки років, скільки років існувало це місто. Вацлав ішов попереду, час від часу обертаючись і турботливо вимовляючи: «Тут обережніше! — або, — не спіткнися!»

Як не дивно, але в цей час я не думав про майбутню зустріч із бажаючими залишитися у місті назавжди. Набагато більше цікавила мене думка про мусульман, які жили тут за давніх часів, і навіть не про них самих, а про те як їм вдавалося перенести небіжчика з міст а до кладовища по цій абсолютно непередбачуваній стежині. Либонь, така похоронна процесія могла б досягти мети тільки в тому випадку, якби сам покійник дивився під ноги тим, хто несе домовину, попереджаючи їх про кожен наступний крок.

Мої роздуми несподівано урвав Вацлав.

— Прийшли! — сказав він, і тільки тоді я відірвав свій погляд від стежини й помітив, що ми справді досягли вершини цього передгір’я.

Перед нами на доволі невеликому просторі із землі стриміли позеленілі камені. На найближчому такому камені я розібрав арабську в’язь. Цей камінь напівлежав, ледь відриваючись своєю верхівкою від бідної, злегка вкритою слабосильними травинками, земної поверхні.

Я підійшов до другого могильного каменя. Нахилився.

Роздивився глибоко врізаний у камінь орнамент.

— Ти краще вниз подивися! — сказав мені Вацлав.

Я поглянув.

Зробив глибокий вдих — і відчуття незрозумілої гордості наповнило мене. Я стояв над морем, над містом, над усіма, хто бродив зараз вулицями або ж сидів по своїх номерах. Я стояв і з висоти мертвих будівельників цього міста дивився вниз, на життя, тимчасовою часткою якого я сам був.

А внизу, на піщаному пляжі, засмагали люди. Хтось купався, хтось плавав на дошці з вітрилом, але вітер був слабкий і цей хтось раз по раз сковзав у воду, а тоді знову й знову викарабкувався на дошку. Життя мирного міста було без сумніву райським.

Життя мирного міста кликало вниз, і зринутий раптово страх утрати, страх того, що, вийшовши з міста, я ніколи не зможу до нього повернутися, мало не змусив мене розкинути руки і, заплющивши очі, шугонути вниз. Господи, я навіть гадки не мав, що за ці кілька днів я навчуся так дорожити світом, я зможу так відтанути, що у випадку наближень нових воєнних холодів, що заморожують усі людські почуття, радше оберу смерть, аніж холодний метал руйнування.

— Я одного разу побував у схожій місцині, — промовив Вацлав, і в голосі його прозвучав смуток, туга за минулим. — Ми з батьками їздили тоді в Крим, туди, де довго жив Адам Міцкевич. І ось, потративши години дві чи три, ми піднялися на вершину Ай-Петрі. І я, пам’ятаю, не хотів спускатися вниз. Я думав: ну як же так, я ж із таким зусиллям забрався на цю висоту, а тепер — униз?! Мій батько квапився, він хотів устигнути забігти до винного погрібця, перш ніж той зачиниться, а мати мене розуміла. Вона відправила батька вниз самого й залишилася ще на годину зі мною на цій вершині, і я був їй дуже вдячний. Ти розумієш, я був, крім усього іншого, розчарований у батькові, я не міг збагнути, чому він так поспішав униз, але потім, через багато років, коли він остаточно спився, не те, щоб до мене прийшло прозріння, але я просто зрозумів, що людей можна розрізняти за спрямованістю їхніх прагнень. Мій батько завжди прагнув униз, і навіть, коли вже не піднімався з ліжка, він казав мені: «Не сердься на мене, мені не треба було мати сім’ю, адже все життя я чекав смерті й тому поспішав випити, щоб можна було подумати про що-небудь інше або помріяти». Він сказав тоді, що мріяти так і не навчився. А мати була терплячою жінкою. Вона дочекалася, доки я зголоднів, і ми пішли вниз тільки після того, як цього захотів я. Мені було соромно, і всю дорогу з гори я промовчав…

Слухаючи Вацлава, я намагався згадати що-небудь із свого дитинства, та на жаль, місто, відволікаючи мій погляд, відволікало й мої думки, і я хотів іти вниз зовсім не через те, що зголоднів, і не через бажання випити, я просто хотів повернутися назад та заспокоїтися, виявивши, що місто мене знову прийняло і воно ніскільки не ображене на мене за те, що я ненадовго покидав його. Не знаю, може, це моє бажання змусило Вацлава дійти висновку, що я — людина, котра прагне вниз!? Не знаю…

Та всупереч моєму прагненню, спускались ми повільно. Стежка не дозволяла поспішати. Ми її бачили тільки на два кроки вперед, потім вона йшла то праворуч, то ліворуч, то пірнала під який-небудь навислий над містом камінь, і ми слухняно йшли по ній.

Незабаром я знову побачив цей приватний двоповерховий особняк із широкою терасою. Червоний пластмасовий стіл був підсунутий до однієї з діжок із пальмою, а в центрі тераси тепер стояв шезлонг і в ньому засмагала дівчина. Я мало не покотився вниз через цю дівчину. Добре, що Вацлав, помітивши, що я «намагаюся» зійти зі стежки, вчасно схопив мене за руку. У шезлонгу засмагала дівчина з чорним смоляним волоссям. Поруч, скрутившись клубочком, лежав її рудий песик. Дівчина була оголеною, але повітря над терасою, як і над усім містом, плавилося від сонця й заважало її роздивитись.

— Тут обережніше! — увірвався в мої вуха занепокоєний голос Вацлава. — Ти що, хочеш, щоб я один униз повернувся?!

Я заледве відірвав погляд від тераси гарного особняка.

Сили волі мені вистачило, щоб, дивлячись