Читати книгу - "Магус"

— Гадаєш, прохід не охороняють?

— Зараз самі переконаєтеся, месере! Та й навіщо б? Сторожа — це ж так, бо заведено, ну і якщо банда якась вирішить напасти, себто зовсім для рідкісного випадку, майже неможливого. А таких, як ми із вами, зупинятимуть не вояки, повірте. Знову ж таки, зовні — що красти (й охороняти)?! Найцінніше — там, — Фантин для наочності вказує на вікна другого поверху, які — ліворуч.

— Ходімо?

Вони рушили, струшуючи плащами росу з трави, намагаючись ступати безшумно, хоча, здається, вирішили ж, що навряд чи знайдеться тут хтось, здатний їх почути. Ззаду маєток виглядає не менш велично, хіба що звідси нагадує не рукотворну споруду, а скелю правильної форми. В жодному з вікон не горить світло, а смолоскипи, вставлені у флагштоки замість знамен, не розганяють — лише підкреслюють темряву.

Тільки широкий, закруглений угорі тунель до внутрішнього дворика трохи освітлений — там, у внутрішньому, мабуть, у якомусь із вікон запалені свічки.

— Ви перший, — пропонує Фантин. — Можете без чародійства, але… раптом відчуєте щось.

Магус не заперечує, він простує під арку. Його розмита постать на мить здається Лезу Монети тінню — однією з багатьох, що ховаються по кутках і під склепіннями тутешніх переходів, арок, галерей; відвернися чи просто відведи погляд — і вона розтане, переллється в озера темряви, щезне назавжди…

Він кліпає очима і помічає, що месер Оберто дійсно кудись зник: його не видно в прорізі, але, здається, і пройти до кінця тунелю він не встиг би.

Фантин стривожено робить два кроки уперед — настільки виважені, наскільки й сторожкі, будь-якої миті готовий кинутися навтьоки — і жодне зобов’язання, жодна загроза не зможуть зупинити його.

Його зупиняє (якраз перед третім кроком) чиясь рука, що лягла на Фантинове плече.

— Обережніше, синку! — шепоче Лезу Монети магус, який невідь-звідки взявся в нього за спиною. — Ти надто часто хапаєшся за руків’я клинка, це не діло, так можна і порізатися. Будь спокійнішим, не нервуйся.

— З вами, месере, будеш спокійнішим!

— Облиш, нема чого хвилюватися. Все ладочком, можемо йти. У кількох вікнах світиться, але то напевне звичайні світильники. Мабуть, синьйор Леандро вельми стурбований зникненням і сам не впевнений, чи то хоче відлякнуть можливих грабіжників, а чи приманить. Тому світильники запалив, а сторожу тямучу не поставив.

— Кажу ж, не потрібна їм зовнішня охорона!

— Тоді навіщо світильники в коридорах?

— Щоб краще було видно тим, хто в домі, — роздратовано, як дитині, пояснює Фантин. — І не в коридорах вони…

— Побачимо, хто має рацію, — знизує плечима магус. Схоже, для нього ця задачка — виключно інтелектуального характеру, причому давно уже розв’язана і зараз потребує тільки надлишкового доведення. Наче вони сперечаються, чи зійде зранку сонце, і — хай уже так — магус поблажливо зволів зачекати кілька годинок, аби надати зримі докази своєї безпомилковості.

До речі, про сонце — час на місці не стоїть. Нехай месер Оберто корчить із себе мудреця, яких світ не бачив, — зробимо вигляд, що так воно і є, погодимося та поспішатимемо далі.

Вони вже майже проминули тунель, коли праворуч у стіні скрадливо виснули дверні завіси, — які двері? звідки?! — довелося швиденько (і безшумно! безшумно!!) ховатися у внутрішньому дворику… а тут, холеро, і не сховаєшся — нема де! Фантин заметушився переляканим зайцем: куди? куди, куди, куди дітися?! — але магус твердою і спокійною рукою вхопив його за плече і боляче притис до стінки, просто поряд із тунелем: «Стій, — каже, — і не дихай».

А у самого кров у жилах стука рівнесенько, наче не ось зараз їх знайдуть місцеві хоронителі порядку, наче, бач, стоїть він, магус, удень на ринку і неквапом так грушу обирає: яка смачніша? яка солодша?…

Тільки плащиком, самим краєчком, повів легесенько перед Фантиновим обличчям — і завмер.

А в коридорі стук-грюк, чиїсь кроки, нарешті виходить у внутрішній дворик… ну точно, вусатий і заспаний охоронник, позіхає у півобличчя, непоспіхом розстьобує штани і дзюрчить собі просто на найближчу клумбу. Віддзюрчав, штани зав’язав, у вусі пошкрябав, назад поплентався.

…І чому Фантин не пішов у охоронці? Харч, монета — і, диви-но, ніякого клопоту, знай, поливай собі квіточки панські вночі. Ляпота!

— Проморгали ми дверцята, — шепоче він, потроху отямуючись.

— Чому ж проморгали?

— То ви, месере, знали? — і мовчали?!

— Гадав, сам помітиш.

— Може, ви й ще про щось промовчали?

— Може. Там побачимо. Що далі робитимемо?

— Далі? Закинемо гачечок. 0-он туди, де на другому поверсі галерейка. Підтягнемось по мотузці — і ввійдемо легенько, без шуму, як господарі. Причому, завважте, не треба ні двері зламувать, ні сторожу обходить, ні потім по будинку вештатись, шукать потрібні сходи, кімнату і все таке.

— Вправно.

— Авжеж!

Сказано — зроблено. «Кішка» зачепилася з другого разу, надійно клацнула пазурами об кам’яний бар’єрчик — лізь, господаре, і не сумнівайся: не підведу!

Не підвела. Узагалі більше нічого несподіваного не сталося: Фантин заліз тихо й обережненько. Месер Оберто — теж.

Отже, галерейка. Оббігає другий поверх, по квадрату, на кожній стороні — двоє дверей, по кутках. І ясно, де бібліотека синьйора Леандро: он вона, тільки від неї у внутрішній дворик вікно нормальне виходить, решта або надто високо від підлоги, лише для освітлення, або узагалі з вітражами, через які назовні не дуже повиглядаєш (ну і досередини, відповідно, теж). Через такі не пройдеш, застрягнеш — зранку тебе і знайде охоронничок, у вікні завислого.

Не наш метод.

Ми, пояснив Фантин магусові, через двері зайдемо, як люди пристойні, не позбавлені світських манер. Та-ак, натиснули, провернули, відмичку сховали до кишені м’якенької (аби не дзвякала). Прошу пана!

Коридори тут не передбачені, сама галерея замість коридора. А ми зайдемо одразу до кімнати, яка звичайними дверима поєднана із двома сусідніми. Фантин і магус стоять зараз на етиці лівого крила і задньої частини будинку… передня — фасад, а як називається протилежна? фазад? — Лезо Монети хмикає: не суттєво, як; головне — вони тут і знають, куди йти.

Але, власне…

— Все, — говорить Фантин. — Я обіцяне виконав. Дозвольте відкланятися. Тільки спершу розрахуватися б, як годиться…

— Що з тобою?

— Нічого, месере. Я вас на віллу провів, у будинок допоміг потрапити? Чого ж іще? До самої бібліотеки з вами йти — угоди не було. Не погодився б я на таке, це ж, не ображайтеся, натуральне самогубство. Ви, звісно, знатний маг, не сперечаюся. А тільки тут не лише привиди водяться. Чув я, в тутешньому будиночку і лінчеті зустрічаються, які ночами, уві сні, людей душать, і фолеті, і решта «малих».

— Ти віриш у казочки? А наче із дитячого віку вже вийшов. Зрозумій, хлопче, мені треба відтворити ситуацію, розібратися, як діяв