Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

він мав бути між арк. 40 — зворотним (с. 80) і арк. 41 (с. 81) нинішньої нумерації… Коли книгу копіювали, її було розшито між чотирма переписувачами… Однією рукою переписано арк. 3–40 (перші п’ять зошитів); другою—арк. 41–103 (зошити 6–14), перші п’ять рядків 104 арк. і арк. 198–212 (зошити 27–28); третьою — арк. 104–197 (зошити 15–26); четвертою рукою переписано арк. 213–307 (зошити 29–40). На арк. 2–2 звор. пізніше в один стовпець виписано імена князів, що сиділи в Києві «до избитья Батиєва». З арк. З (с. 5) розпочинається текст самого літопису. В рукопису є прогалини. Деякі виникли тому, що переписувачі не могли точно припасувати одну до одної виготовлені частини» [65, с. V‑VІ].

Такі нинішні характеристики Іпатіївського літописного зводу. Вони ні про що вам не кажуть?

4

«Повість минулих літ» і Радзивилівський літописний звід

Дуже важливим для розуміння процесу фальсифікації російської історії є питання про фальсифікацію так званого Радзивилівського (Кенігсберзького) літописного зводу. Перша офіційна редакція тексту «Повісті минулих літ» з’явилася саме у Кенігсберзькому літописному зводі, нібито привезеному в Московську державу Петром І в 1716 році.

Ось що засвідчила Академія наук СРСР у виданому під її контролем шостому томі праць М. В. Ломоносова під назвою «Праці з російської історії, суспільно–економічних питань і географії (1747–1765)»: «Ломоносов міг користуватися у цей час (1751–1754 роки. — В. Б.) копією Кенігсберзького списку «Повісті минулих літ чорноризця Феодосієвого Печерського монастиря», зробленою за наказом Петра І в 1716 р., —одним із перших літописів рукописного зібрання Академії Наук. Вказаний аркуш (М. В. Ломоносов у своїй праці зробив посилання: «Нестор, аркуш 10». — В. Б.) збігається з цією копією» [19, с. 556].

Підтверджував цю думку і сам Ломоносов. У своєму звіті Академії наук за 1751 рік він зауважував: «В історії: читав книги для зібрання матерій до написання Російської історії: Нестора, закони Ярославові, великий літопис Татіщева перший том, Кромера, Вейселя, Гелмолда, Арнолда та інші, з яких брав потрібні ексцерпти або виписки й примітки, всіх разом 659 статей на 15 аркушах» [19, с. 573].

Починаючи з 1716 року, московський цар Петро І ввів в історичний обіг «Повість минулих літ» за особистою редакцією. Деякі історики намагаються довести, що копіювання відбулося за велінням Петра І в 1711 році, коли після Прутського розгрому цар перебував у Європі на лікуванні. Однак, як бачимо, Академія наук СРСР вважає, що забігати наперед не варто.

Характерно, що Кенігсберзький літопис, за назвою міста, де з нього начебто зняли за велінням Петра І копію, не тільки включає саму «Повість минулих літ», яка доведена до 1110 року (в самому «загальноросійському літописному зводі»), а й частково розповідає про ростово–суздальську землю. Адже літопис доведений до 1206 року. Тобто в 1716 році у Московській державі зареєстрований «загальноросійський літописний звід», який розповідає в єдиному контексті про київську і ростовську землі. До 1716 року Московія нічого подібного не мала. «Книгу Ступеневу царського родоводу», написану на вимогу Івана IV (Грозного), історики визнають звичайною компіляцією (крадіжкою).

Отже, Радзивилівський літописний звід — перше джерело, де вміщено «Повість минулих літ». Наразі ми не торкаємося якості самого першоджерела.

Ось що пише про Радзивилівський літопис сучасна московська професура (1989 рік) на чолі з академіком Б. А. Рибаковим:

«Радзивилівський літопис, одна з найважливіших пам’яток літописання домонгольської епохи, складений у Володимиро–Суздальській Русі. Радзивилівський літопис — найдавніший, що дійшов до нас, — текст його завершується першими роками XIII ст. (1206 роком. — В. Б.)… Досі Радзивилівський літопис не мав повноцінного наукового видання. Видання 1767 року (зверніть увагу — катерининське! — В. Б.), підготовлене за копією 1713 року (слід розуміти—1716 року— В. Б.) І. С. Барсовим та І. І. Таубертом, містило безліч пропусків, довільних доповнень, поповнень тексту і т. ін. Згодом текст Радзивилівського літопису (Радзивилівського і Московсько–Академічного списків) використовувався для різночитань і доповнень при виданні Лаврентіївського літопису. В 1902 році основний список рукопису (Петровський варіант. — В. Б.)… був виданий ТЛСП (Товариством Любителів Старовинної Писемності. — В. Б.) фотомеханічним способом (але без транскрипції тексту)…» [21, с. 3].

Російські професори чітко вказували, що Радзивилівський літописний звід став основою для так званого Московсько–Академічного списку. Він ще називається Троїцьким літописом, який за часом доведений до 1408 року і начебто був знайдений Г. Ф. Міллером приблизно в 1767 році, швидше за все, за завданням Катерини II. До речі, цей літопис чомусь згорів у Москві 1812 року, хоча ми пам’ятаємо, що в 1783 році імператриця особисто вилучила у Г. Ф. Міллера всі наявні у нього історичні джерела і копії. Вище я наводив листа секретаря Катерини II Адама Олсуф’єва від 2 жовтня 1783 року. Такі–от парадокси великої брехні.

Але що цікаво: шановні московські професори підтвердили, що й так званий Лаврентіївський літопис є похідним від «загальноросійського Радзивилівського списку». Хоча, цілком природно, що з появою кожного нового літопису не тільки подовжувався або зменшувався склад літопису, а й вносилися або виключалися окремі слова і події в самому тексті.

Відбувалося так зване «шліфування» літописів. Катерининська «Комісія» працювала цілеспрямовано і впевнено. Тому спочатку з'явилася петровська копія Кенігсберзького літопису (1716 рік), потім — його оригінал (1761 рік). Цікаво, що оригінал, нібито доставлений до Санкт–Петербурга в 1761 році, досконаліший за текстом, аніж копія. В 1767 році вже «знаходиться» так званий Московсько–Академічний список «загальноросійського літопису». А в 1792 році один із головних «спеців» катерининської «Комісії» — О. І. Мусін–Пушкін «знаходить» так званий Лаврентіївський «загальноросійський літописний звід», доведений до 1305 року.

Московські вчені нашого часу В. І. Носовський та А. Т. Фоменко небезпідставно зробили цілком об’єктивний висновок: «Радзивилівський літопис становить собою основний, найдревніший і перший за часом виявлення список знаменитої «Повісті минулих літ». Цим визначається те місце, яке вона займає серед першоджерел з російської історії. Всі решта списки «Повісті минулих літ» є фактично копіями Радзивилівського…» [25, с. 81].

Цікаво відзначити й таке: хоч Радзивилівський (Кенігсберзький) літопис у Московській державі з'явився ще в 1716 році, однак уперше в імперії був виданий лише у 1989 році. Адже, як ми вже вказували, «досі (до 1989 р. — В. Б.) Радзивилівський літопис не мав повноцінного наукового видання» [21, с. 3].

Чи ж не дивина? Головне першоджерело «Повісті минулих літ» зберігалося під замком довгі 273 роки. І, до речі, видання 1989 року, опубліковане аж у 38 томі «Повного Зібрання Руських літописів», є неякісним!!! У ньому відсутні кольорові малюнки оригіналу (або петровської копії) Радзивилівського літопису. Навіть нема чорнобілих малюнків фотокопії 1902 року. У виданні Радзивилівського літопису