Читати книгу - "Пан Ніхто"

Електричне світло обабіч шосе яскравішає. Автомобіль вихоплюється на вулиці Афін. Франсуаз зменшує швидкість: привертати до себе увагу поліції — то зайва розкіш, та ще коли з тобою людина без документів. Мчимо зі швидкістю сімдесят кілометрів на годину, а мені здається, що ми повземо, як черепахи, і це мене дратує. Намагання якнайшвидше втекти, звичайно, безрозсудливий, тваринний інстинкт. Вирішивши тебе схопити, поліція в наш час не женеться слідом, а перетинає шлях спереду.

Вже за північ. На перехрестях миготять жовті вогники світлофорів: можеш їхати, але будь насторожі. Ми вже звикли до цього. На моєму життєвому шляху рідко коли горіло зелене світло. Майже завжди червоне, в найкращому випадку — жовте. Застережливе жовте око: їдь, але на свій ризик.

Виїздимо на довгий бульвар, знайомий мені з вечірньої прогулянки з полковником. За хвилину перед нами спалахують білі неонові вогні готелю «Великобританія», а навпроти — зелені літери «Копакабани». Їдемо ще кілька хвилин, потім «ягуар» різко збочує в маленьку напівтемну вуличку й зупиняється. Франсуаз бере ключі від машини й виходить.

— Піду зателефоную. Зачекай тут.

Треба чекати, нічого не вдієш. Минає більш як чверть години, в чорнявки нема. Значить, вона не телефонує, а пішла до якогось представника вищої інстанції.

Нарешті Франсуаз повертається, сідає в машину, заводить мотор і дає хід, не проронивши й слова. Їдемо маленькими темними вуличками вздовж парканів залізничних складів і пустирищ. Знову виїздимо на широкий асфальтований бульвар. По один бік бульвару сяють вітрини й барвисті назви фірм, по другий — темніють неясні контури пароплавів, труб і щогли. Мабуть, ми в Піреї. Франсуаз гальмує.

— Вийди тут і почекай.

Автомобіль проїздить ще метрів двісті і зупиняється біля освітлених вітрин. Франсуаз виходить з машини й зникає в дверях якогось закладу. Невдовзі з'являється вже в супроводі чоловіка у чорному костюмі, набагато нижчого від неї. Вони перетинають бульвар і неквапом простують до мене.

— Ось тобі пасажир, — каже Франсуаз, коли вони порівнялись зі мною. — Емілю, це Жак. Відтепер про тебе піклуватиметься він.

— Ходімо, — бурмоче незнайомець, навіть не поглянувши на мене, і веде нас у темряву до пароплавів.

— Прийшли, — незабаром повідомляє він.

Перед нами низенький товарний пароплав з низенькими товстими трубами. На кормі виразний напис: «Етуаль». Чоловік підходить до трапа, простягає Франсуаз на прощання руку, а мені киває, щоб ішов за ним.

— Вирушаєте на світанку, — інформує мене Франсуаз, супроводжуючи до трапа. — Людина, до якої тебе відведуть у Парижі, буде попереджена. Скажеш тільки: «Я — Еміль, мене прислала Франсуаз».

— Спасибі, — відповідаю їй. — Щиро тобі вдячний…

— Годі про це, — заспокоює мене Франсуаз. — Ну, збирайся, бо мені вже хочеться спати.

Вона й справді чудова жінка. Тисну її руку і йду трапом за незнайомцем. Вже на палубі озираюсь на берег, обводжу поглядом просторий набережний бульвар, яскраву низку розважальних закладів і темні громади будівель за ними. Можливо, саме в цей час десь далеко звідси хтось комусь дає наказ заарештувати мене. Але я вже на маленькому хиткому клаптику французької території, і переслідувачі навряд чи знайдуть мене. Треба було б радіти цьому, а я відчуваю в своїх грудях якусь тяжку, пекучу порожнечу. Я самотній, безнадійно самотній серед цієї ночі, цього бульвару, серед громаддя цих будинків і людей, поглинутий темрявою і пригнічений порожнечею.

Франсуаз і досі стовбичить на пристані. Намагаюся спіймати поглядом цю невиразну жіночу постать, вихопити її з порожнечі і махаю їй рукою. І хоч у темряві не видно обличчя Франсуаз, та я уявляю собі, що вона всміхається мені, й відразу чую її м'який незворушний голос:

— Прощавай, пане Ніхто! Щасливого плавання!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

— Я — Еміль. Мене прислала Франсуаз.

— А, гаразд. Як подорожувалося?

«Препогано. Мене передавали з рук в руки, як поштову посилку», — хочеться відповісти. Та чоловікові за столом, очевидячки, байдуже, як я добирався, отож відказую:

— Дякую, все було чудово.

— Сідайте, — запрошує чоловік за столом. — Курите?

«Курю, та не такі», — крутиться на язику, бо я вже пізнав смак «Голуаз». Та я знову дякую і обережно запалюю страшенно міцну сигарету.

Чоловік за столом якихось півхвилини відверто й по-діловому вивчає мене. Я теж дивлюся на нього краєчком ока. Худорлявий, гостроносий, з пронизливим поглядом і рівними, ніби умисне для погонів, плечима. Смаглява шкіра й коротко підстрижене, мов щітка, сиве волосся доповнюють військовоцивільний вигляд незнайомця.

— Отже, ви — Еміль. Моє прізвище Леконт. Що ви скажете мені про себе, пане Еміль?

Я починаю розповідати, знаючи, що скоро мій монолог перетвориться на запитання й відповіді. Так і сталося. Через дві години, коли в кімнаті було накурено так, що хоч сокиру вішай, і мене занудило від міцного тютюну, пан Леконт переходить до іншого.

— Гаразд. Усе це нам більш-менш відомо. В цьому поки що нас особливо цікавлять ваші взаємини з Младеновим. Ви певні, що зможете стати його довіреною особою?

— Я вже давно його довірена особа.

— Раджу вам не дуже покладатися на те, що ви врятували йому життя. Людство, знаєте, складається переважно з невдячних.

— Я був його довіреною особою ще задовго до випадку на кордоні. Те, що він мені доручив організувати втечу, щось та важить. І потім Младенов знав, що не всі зустрічатимуть його з квітами, дехто може злякатись, відчувши загрозу кар'єрі, тому й казав мені, що йому потрібний відданий помічник і що цим помічником буду я…

— Гаразд, сподіватимемось… А ваш приятель справді дещо передбачив з перебігу тутешніх подій. Младенов — велика політична фігура, і це дратує тих, які бояться бути зміщеними.

Леконт підводиться і ступає п'ять кроків до вікна, що дивиться у закіптюжену вологу стіну. Від неї в кімнаті напівтемно, і навіть н обідній час під запиленим абажуром горить тьмяна електрична лампочки. Спершись кощавими руками на підвіконня, виглядає у вікно, помітивши щось цікаве. Тоді повільно повертається і знову підходить до мене. Я теж пройшовся б по кімнаті, щоб трохи розім'ятися, але незручно, і я мовчки дивлюся на заповнену недопалками фаянсову попільничку.

Леконт сідає на стіл і втуплює в мене гострий погляд.

— Емігрантський центр, в якому вам доведеться працювати, діє головним чином у трьох напрямах: пропаганда серед еміграції, видання журналу і таке інше; збір інформації про становище в Болгарії із залученням до цього співвітчизників, які тимчасово