Читати книгу - "Лев, Чаклунка і стара шафа"

— Та ну їх, цих ґав! Давайте перечекаємо там, де шафа. Хай вони собі пройдуть. Туди точно ніхто не піде.

Але досить їм було вбігти в кімнату, як знову почулися голоси у коридорі, а потому хтось із відвідувачів підійшов до дверей і діти побачили, як опускається клямка.

— Швиденько, — вигукнув Пітер, — більше нема куди! — і рвучко відчинив дверцята шафи.

Вся четвірка миттю опинилася всередині. Втікачі завмерли у темряві, важко переводячи подих. Пітер причинив дверцята, проте не цілком, бо, звісно, пам'ятав, як кожна розумна людина, що в жодному разі не можна закриватися у шафі.

Розділ 6. У лісі

— Хоч би Макреді вже вивела тих туристів, — прошепотіла Сюзан. — У мене така судома!

— Тут смердить нафталіном! — сказав Едмунд.

— Напевно, у всі кишені понапихали проти молі, — промовила Сюзан.

— Щось штрикає мене в спину, — озвався й Пітер.

— Слухай, а тобі не зимно? — поспитала Сюзан.

— А справді, коли ти це сказала, я відчув холод, — відповів Пітер. — Та й вогко з біса. Що тут діється? Я сиджу на чомусь мокрому. І з кожною хвилиною стає ще гірше.

Хлопець ледве звівся на ноги.

— Виходьмо, — сказав Едмунд, — вони вже забралися.

— О-ой! — раптом вигукнула Сюзан. Всі кинулись до неї з питанням, що трапилось.

— У мене за спиною дерево, — здивовано говорила Сюзан. — Бачите? А звідтам пробивається світло.

— Справді, — сказав Пітер. — Гляньте туди… і туди. Скрізь дерева. А під ногами — сніг! Гей, якщо я зрозумів, ми таки потрапили до лісу Люсі.

Тепер жодного сумніву у цьому не було. Четверо дітей стояли, кліпаючи очима від несподіваного денного світла. Тут була зима. Позаду висіли шуби, а попереду перед дітьми немов завмерли дерева, геть накриті снігом.

Пітер рвучко обернувся до Люсі.

— Вибач, що я тобі не вірив, — сказав він. — Вибач. Ось моя рука: мир?

— Мир, — відповіла Люсі і вони потиснули одне одному руку.

— Так, — промовила Сюзан, — і що нам робити далі?

— Що робити? — перепитав Пітер. — Як що? Іти в ліс, що ж іще?

— Ух, — сказала Сюзан, притупуючи ногами, — а тут холодно. Як гадаєте, може, варто вдягнути шубки?

— Але ж вони не наші, — завагався Пітер.

— Я впевнена, що ніхто нас не сваритиме, — сказала Сюзан. — Ми ж не винесемо їх із дому, ба навіть не будемо витягувати зі шафи.

— Я й не подумав про це, Сю, — сказав Пітер. — Звичайно, в такому разі можна взяти. Ніхто не скаже тобі, що ти поцупила шубу, якщо вона висітиме в шафі. Та й уся ця країна, напевно, міститься у шафі.

Те, що запропонувала Сюзан, було дуже доречним, отож діти відразу повбиралися. Шуби були завеликі і сягали аж до п'ят, відтак скидалися радше на королівські мантії. Зате усім стало набагато тепліше. Ну а ще, розглядаючи один одного, вони подумали, що тепер їхні строї більше пасують до місця, де вони ото опинилися.

— Ми можемо бавитися у дослідників Арктики, — сказала Люсі.

— Тут і без забави усе таке цікаве, — відповів Пітер і перший рушив углиб лісу. На небі зібралися важкі темні хмари: здавалося, ось-ось почнеться хурделиця.

— Слухайте, — раптом озвався Едмунд, — аби вийти до ліхтаря, треба взяти трохи ліворуч.

Едмундові-бо на цей момент геть вилетіло з голови: він же мав удавати, буцім ніколи не бував у цьому лісі! І не встиг він ще й доказати до кінця, як зрозумів, що спалився. Всі стали мов укопані і вражено видивились на нього. Пітер присвиснув.

— Значить, ти справді тут був, — сказав він. — Лю говорила, що зустріла тебе тут, а ти зробив з неї брехунку.

Запала глибока тиша.

— От в'їдливий тхір! — здвигнув плечима Пітер і замовк Дійсно, що тут іще скажеш? Через якусь хвилину вся четвірка рушила далі. Лише Едмунд бурмотів собі під ніс:

— Гаразд, я віддячу вам за все, ви, купа самозакоханих вар'ятів.

— Куди нам усе-таки йти? — спитала Сюзан радше аби змінити тему.

— Я гадаю, що Лю могла би бути за провідника, — відповів Пітер. — Чесне слово, вона на це заслуговує. Куди ти нас поведеш, Лю?

— Давайте навідаємо пана Тамнаса, — запропонувала Люсі. — Це той милий фавн, про якого я вам розповідала.

Усі погодились і жваво рушили, гупаючи ногами. Люсі виявилася добрим ватажком. Спочатку дівчинка не була певна, чи зможе відшукати дорогу, але ось упізнала покручене дерево в одному місці, а згодом пеньок ув іншому і вивела їх туди, де серед горбів у маленькій долинці мешкав пан Тамнас. Мандрівники підійшли до дверей печери, проте там їх підстерігала прикра несподіванка.

Двері були зірвані із завіс і потрощені на друзки. Всередині у печері панували темрява і холод, а пахло так, наче тут уже кілька днів ніхто не жив. Через відкритий вхід понамітало снігу і він купками лежав на підлозі упереміш із чимось чорним. Це були головешки з вогню та попіл. Хтось навмисне розкидав їх по кімнаті, а потім ще й затоптав. Скрізь на долівці лежали биті черепки, а портрет фавнового батька було потято ножем на клапті.

— Оце так раз! — обізвався Едмунд. — Не варто було іти сюди.

— А це що? — нахилився Пітер. Він помітив на килимку клаптик паперу, прибитий цвяхом до підлоги.

— Там щось написано? — спитала Сюзан.

— Здається, так, — відповів Пітер, — тільки я нічого не можу прочитати, тут зовсім темно. Давайте вийдемо звідси.

Всі вийшли надвір і скупчились навколо Пітера, а він читав:

«Колишній власник цього житла, фавн Тамнас, перебуває під арештом й очікує на суд за звинуваченням його у державній зраді її імператорської величності Джейдіс, Королеви Нарнії, володарки замку Кеа-Перевел, імператриці Самотніх Островів і таке інше, а також за звинуваченням у підтримці ворогів її величності, наданні притулку шпигунам та у братанні з людьми.

Підпис: Маугрім, капітан Таємної Поліції.

Хай живе Королева!»

Діти вражено перезирнулись.

— Не знаю, чи мені так уже тут подобається, — сказала Сюзан.

— Хто ця королева, Лю? — спитав Пітер. — Ти щось чула про неї?

— І зовсім вона не королева, — відповіла