Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За дошкою здіймалася гора, з неї вони знову побачили Віслу й місто, що лежало над самим берегом. Шосе йшло над рікою, не було жодного повору – то хоч-не-хоч поїхали між будинками.
Набережна Вісли тут була гранітна, вулиці вимощені квадратними плитками. Через кожних кілька метрів стирчали залізні тумби, до двох із них товстими линвами прив'язано баржу. На палубу й звідти на берег можна було зійти по кладці. Невисокий кремезний капрал у тиковій формі з плямами мастила на колінах керував вантаженням мішків з борошном. Черешники зупинились, прислухаючись, як капрал гримає на робітників і солдатів, що їм допомагали.
– Подержи, Томеку, – наказав батько і, злізши з велосипеда, підійшов ближче. – Пане капрал… – Але той навіть не озирнувся.
– Пане сержант… – покликав Черешняк голосніше, почекав трошечки, а тоді гукнув: – Пане поручику!
– Не знаєтесь на чинах, громадянине? – Капрал одвернувся. – Я не поручик, хай йому грець.
– Але певно будете. З такою зовнішністю.
– Чого вам, батьку?
– Заберіть.
– Не можу, військовий транспорт.
– Та ж не гармати, а тільки борошно.
– Звідки знаєте?
– Бачу.
– Це ще нічого не доводить. А може, в борошні – гранати?
– А я, може, сина в Гданськ везу до війська.
– Для цього є мобілізаційні пункти. – Капрал шморгнув кирпатим носом і спідлоба подивився на Черепгаяка.
– Хочу його до своєї танкової бригади.
– Відколи це наша бригада стала вашою?
– Бо я під Студзянками вів підмогу для батальйону Баранова, на танку з номером 102.
– «Рудий»!
– Не було рудого. Поручик, що командував, був чорнявий, той біля радіо – білявий, як льон.
– Тепер той білявий командир… Гей там, швидше з цими мішками! – поквапив вантажників і додав: – Тепер я в тому екіпажі буду. Капрал Віхура.
– Черешник, – старий торкнувся капелюха.
– Ну, що дивитесь, батьку? Як до нашої бригади, то сідайте. Де син?
– Томеку! Йди-бо сюди.
– Заждіть, – капрал зупинив хлопця, помацав м'язи. – Може б, допоміг?
– Можна. Допоможи їм, Томеку. – Черешняк узяв велосипеди, спритно перевів через кладку і поклав на палубі біля стернової будки.
Томаш, широко ступаючи, пішов до відчинених дверей складу. Піддали йому мішок на плечі, а він узяв ще одного під пахву й попрямував по кладці на баржу.
На цій баржі, завантаженій мішками з борошном, яку тягнув малий, закіптюжений, чорний як смола буксир, залишаючи за собою клуби густого диму, пливли вечір, ніч і ще півдня. Пливли б, може, до самого Гданська, якби Томаш надміру не постарався. А почалося з того, що солдати мали гармошку, один одному тицяли її в руки, пробували грати, але ніхто не вмів.
– Дайте-но сюди, – сказав Віхура. – Нових спитаю.
Він узяв гармошку й перейшов понад бортом на корму – там, під стерновою рубкою, сиділи на своїх куртках Черешняки.
– Вмієте грати, батьку?
– Син заграє.
Томаш мовчки взяв гармошку, спробував заграти, пару тактів, і його обличчя враз посвітліло. Набравши повні груди повітря, підморгнув капралові й після хвацького вступу заспівав.
Там стоїть валізка вже готова,
Там, на лаві, в світлиці.
Винеси мені валізку, мила,
Вийди до залізниці.
Капрал усміхнувся і, спершись на стернову рубку, став вистукувати влад по жерстяному даху.
На буксирі застережливо заревіла сирена, але Томаш грав собі й грав.
З буксира лунко вдарила кулеметна черга, потім друга й третя.
Там давно готова залізниця,
А при ній – великий плац.
Як я від'їжджатиму до війська,
Буде тут великий плач.
– Що сталося? – виймаючи з кобури пістолет, гукнув Віхура до тих, хто стояв на носі баржі.
– Міна! Міна на курсі! – крикнули у відповідь солдати.
Буксир рвучко повернув убік, потягнув баржу навскіс праворуч, та було вже пізно і лівий борт невпинно наближався до грізної півкулі, що виступала над водою.
– До біса з такою роботою! – вилаявся Віхура, схопив довге весло і, розставивши ноги, зупинився біля борту.
Черешняк хрестився і ворушив губами, шепочучи молитву. Томаш сховав за себе гармошку, немов хотів захистити її власним тілом. А міна підсувалася щораз ближче, товсті її пальці з детонаторами стирчали на всі боки. Віхура м'яко торкнувся веслом металевого корпусу, натиснув.
– Аби тільки не сковзнуло, – прошепотів старий. Капрал, одштовхуючи, ступив кілька кроків уздовж борту до корми. Потім насилу, немов весло раптом дуже поважчало, витяг його і присів – бо з переляку не міг встояти на ногах.
– Господи, якби зачепив ненароком один з пальців…
– Хтось інший зачепить, – весело сказав Томаш.
– З буксира стріляли, щоб підірвати, але влучити не так легко. Можуть ще через неї хороші люди загинути.
Томаш підвівся так рвучко, аж зойнула гармошка. Добув з-під поли куртки свій автомат і, закинувши пояс за лікоть, ліг на кормі, ладнаючись до пострілу.
– Заждино, – сказав Віхура і крикнув до солдатів:- Усім лягти на палубу, мерщій!
Томаш, не озираючись, прицілився. Дуло ходило вниз і вгору в лад з лагідною хвилею, що її збивав гвинт буксира. Ось-ось мав натиснути спуск, аж міна на мить зникла, закрита хвилею. Ослабив затерплі м'язи. Набрав у легені повітря, затамував подих. М'яко натискував спуск – і знов попустив.
Ще раз вдихнув і видихнув, натиснув. Мушка знизу з-понад хвилі підійшла до темной риски детонатора, і водночас загриміла черга. Долю секунди чекав, спостерігаючи, як кулі крешуть іскри з корпусу міни і…
Вибух!
Стовп води піднявся вгору, потім прокотився грім, хвиля підкинула баржу. Старе судно застогнало, мов живе, затріщало всіма шпангоутами. Бризки долетіли аж сюди, з хурчанням упало кілька осколків. Відізвався луною вибух, і знов запала тиша.
Віхура встав, ударив ногою осколок. Глянув на пусте місце, де щойно лежав Томаш. Здивований оглянувся і побачив, що стрілець уже знов сидить під стерновою рубкою з гармошкою на колінах.
– Он який ти! – здивовано мовив Віхура. – В бригаді, мабуть, тільки Кос міг би з тобою змагатися.
– На гармошці?
– Ні. В стрільбі.
Обидва Черешники всміхнулися, а Томаш, тихенько граючи, висвистував мелодію через щербину між передніми зубами.
– Стривай! – Віхура енергійно піймав його за руку. – Де автомат? Звідки маєш зброю, коли ще в армії не служиш?
– Не маю, – відповів Томаш, і обличчя його скам'яніло.
Якийсь час міряли один одного очима. Нарешті Віхура підвівся, силувано всміхаючись.
– Як ні, то ні. При нагоді пошукаємо.
Сховавши руку в кишеню, поволі пішов на ніс судна до своїх солдатів. Звідти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири танкісти і пес – 2», після закриття браузера.