Читати книгу - "Дванадцять китайців і жінка"

Те, що він уздрів у ванній, підтвердило його найгірші побоювання. Криваві смуги все ще перехрещували понівечену спину.

Феннер накинув простирадло назад і вийшов з кімнати. Обережно прикрив двері та обперся на них. Зараз він усе віддав би за ковток віскі. Отак стояв у прострації, аж поки спроможність мислити поступово не повернулася до нього. Потім витер обличчя носовичком і почав спускатися сходами.

Ґроссету слід про це знати. А сам він мусить негайно дістати цих кубинських садистів. Зненацька зупинився і замислився. У тіла бракувало ніг та другої руки. Не було й голови. Мабуть, увесь тягар був завеликим, щоб його кудись переміщати. Тож відсутні частини тіла комусь підкинули, і невдовзі ці нелюди повернуться, щоби позбутися решти.

Феннер насупив брови. Все, що йому залишалося, — це дочекатися їх. Поки він роздумував, чи варто слухати телефон і зв'язатися з Ґроссетом, чи ліпше дочекатися кубинців і самому дати їм раду, почув, як поруч із будинком зупинилася машина та грюкнули дверцята.

Швиденько повернувся до спальні, тримаючи револьвер у руці, й став коло прочинених дверей.

Почув, як гримнули вхідні двері. Потім у холі спалахнуло світло. Висунувшись із-за дверей, він перехилився через бильця. Унизу стояли двоє знайомих йому кубинців. Вони напружено прислухалися. Феннер закляк на місці. Кубинці тримали в руках по великій валізі. Феннер побачив, як вони перезирнулися. Тоді коротун муркнув щось напарникові, той поставив валізу на підлогу і швидко піднявся сходами. Він зробив це так стрімко, що Феннер не встиг заховатися.

Кубинець побачив його, коли долав вигин сходів, і рука потягнулася до внутрішньої кишені піджака. Феннер, зціпивши зуби, тричі пальнув кубинцеві в живіт. Звуки пострілів прорізали тишу будинку. Кубинець гарячково хапнув ротом повітря, зігнувся навпіл і похилився уперед. Феннер підскочив до нього, відіпхнув з дороги, і той покотився сходами; сам він стрибнув «солдатиком» униз, прямо на іншого бандита — наче пірнув з вишки у воду. Коротун не встиг зреагувати. Раптовий постріл прикував його до місця, й, хоча рука кубинця інстинктивно потяглася за зброєю, він не зміг поворушитися.

Феннерових двісті фунтів кісток та м'язів[5] збили його з ніг, наче снаряд. Обидва вони повалилися на підлогу, причому кубинець опинився знизу. Там спромігся лише на пронизливий тоненький крик жаху, побачивши, як щось навалюється на нього. Феннер був зверху.

Від сильного удару при зіткненні голова Феннера закрутилась, і кілька секунд він змушений був лежати непорушно. Коли летів униз, револьвер вислизнув йому з руки, а, спробувавши встати на коліна, відчув раптовий біль у долонях.

Кубинець лежав нерухомо. Феннер обережно звівся на ноги і копнув того. Неприродний кут нахилу голови підтвердив — він скрутив кубинцеві шию.

Ставши навколішки, Феннер обшукав кишені коротуна, але не знайшов нічого. Заглянув в одну з валіз, однак вона була порожня. Запах крові на обшивці підтвердив думку про те, що убивці виносили розчленоване тіло частинами.

Феннер знайшов свій револьвер і обережно піднявся сходами, щоби поглянути на іншого кубинця. Той також був мертвий. Лежав, скоцюрбившись, у кутку на сходовому марші, з роззявленим ротом та вищиреними зубами. Феннер подумав, що той виглядає, мов скажений пес. Побіжний обшук не дав нічого, і Феннер знову зійшов униз. Він хотів якнайшвидше щезнути звідти. Вимкнув світло у холі, зачинив за собою двері — й ступив у ніч.

На вулиці все ще стояло авто. У ньому не було нікого, але Феннер не захотів сідати в нього. Він довго йшов вулицею, уникаючи освітленої частини, і лише діставшись пожвавленої Фултот-стріт, зміг трохи розслабитися.

Таксі відвезло його в контору. Дорогою він обміркував план подальших дій. Піднявшись ліфтом на четвертий поверх, поспішив у своє бюро.

Там усе ще горіло світло, і на мить — перед тим, як увійти — він завагався. Потім, тримаючи руку на револьвері, легенько торкнувся ручки дверей та увійшов.

Пола сиділа у кріслі поруч з телефоном. Почувши його кроки, вона смикнулася, наче перед тим спала.

— Чому не пішла додому? — коротко запитав Феннер.

Пола показала на телефон.

— Вона може щомиті подзвонити.

Феннер натомлено присів у крісло поруч з нею.

Пола почала:

— Дейве, вибач, що я...

— Проїхали, — сказав Феннер, поплескавши її по руці. — Ти була права. Події розвивалися наступним чином: кубинці таки вистежили дівчину, вбили її та розчленували труп. Я застукав їх, коли вони позбувалися решток. Обидва вже мертві — я прикінчив їх. Не перебивай. Коротко то все. Копи про це не мусять знати. То лише моя справа — і того, хто затіяв усе це. Ці покидьки — лише ширма, уся вистава ще попереду. Поглянь-но на це!

І Феннер простягнув Полі листа, якого знайшов у підкладці сумки Мерієн.

Пола уважно його прочитала. Трохи зблідла, однак загалом залишилася спокійною.

— Кі-Вест? — перепитала.

Феннер невесело посміхнувся.

— То що тобі спадає на думку?

Дівчина замислилася.

— Ця дамочка хотіла розшукати свою сестру, — продовжив Феннер. — Вона сказала, що не знає, де та. Чому не згадала про Кі-Вест? Знаєш, крихітко, усе це виглядає, як наживка. Щось тут не так...

— Хто такий Пайо? — запитала Пола, перечитавши записку. — І хто такий Нулен?

Феннер промовчав, його очі зблиснули сталлю.

— Ще не знаю, мала, але з'ясую. У мене є шість тисяч баксів, і навіть якщо мені доведеться витратити усі до останнього цента, я й тоді це зроблю.

Він підійшов до телефона і набрав номер. Поки з'єднували, сказав:

— Айкові доведеться відпрацювати частину тих грошей, на які я заплющив очі.

Після тривалого потріскування лінія нарешті запрацювала.

— Айку? — запитав Феннер і прислухавшись, звелів: — То скажіть йому, що це Феннер. І передайте, нехай не грає вар'ята. Якщо він зараз же не візьме трубку, то я приїду і повибиваю йому всі його гнилі зуби.

Трохи зачекав, машинально копаючи ніжку стола. Незабаром на тому кінці лінії почулося гарчання Айка.

— Добре, добре! — обірвав Феннер. — До біса твою гру! Це терміново. Мені потрібен хтось у Кі-Вест. Ти там нікого не знаєш? Когось справді крутого.

Почувши відповідь, Феннер заскреготів зубами і додав:

— То знайди. І зразу набери мене. Чекаю.

Тоді жбурнув слухавку на апарат.

— Що ж там таке?