Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

Мовчання. Двоє чоловіків ще довго спостерігали за своїм учнем, оцінюючи його навички ближнього бою. Еріс тим часом кричав, вказуючи на неушкоджене плече манекена, куди тільки що попав Фалмін.

— Сильніше, юначе! Ти що, каші зранку не доїв?!

«Можливо і не доїв, — подумав Хольдар, який серед усіх інструкторів Фалміна думав про його здоров’я найбільше. — Хлопець мало їсть, тому у нього не вистачає сил та енергії, аби нанести удар. Еріс повинен це розуміти.»

— Удар! — закричав інструктор. — Роздроби ти вже цей шолом!

Фалмін рикнув, замахнувся і хотів нанести удар, але послизнувся і ледь не поранився власним мечем. Еріс, наче дикий пес, лаяв. Карсіль не витримав і фиркнув.

— Нездара!

— Головне не говори хлопчині про це занадто часто, Карсілю. — сказав обережно Хольдар, побачивши в очах осоромленого Фалміна вогонь злоби та ненависті. А ще впертость та бойову рішучость. — Тому що цей юнак здатний нас здивувати.

Зима видалася вкрай сніжною та холодною, що було властиво для королівства грифона — Тальгрієна. Проте дітям, які цілий день валялися в снігу та ліпили снігових баб, аніскільки ті морози не заважали.

Старий лісоруб Григір, спершись на низький паркан, лаяв дітлахів, які бавилися в сніжки та ледве не зацідили йому в око.

— Я вам зараз дам, засранці! — плювався сивий дідок, трусячи руками, як прокажений.

Діти уваги не звертали, тому що дід Григір був страшним занудою, а дехто говорив, що його кантузило ще на війні. Онуків чоловік не мав, а єдиний син, поцупивши на своє нещастя коня лорда, був повішений два роки тому.

— Гей, ану додому, паршивець! — дідок зацокотів зубами, бачачи, як один із розбишак сцить на його паркан. — Я твоїм батькам розповім, бери тебе грім!

Хлопчина замість слів показав діду складену в лікті руку, після чого погнався вулицею за табуном дітлахів. Григір обтрусив кожуха від снігу, поправив шапку й пошкутильгав до місцевої корчми, де в такий час розливали тепленьке пиво.

Всередині було як завжди тепло, малолюдно та просторо. Григір проводив тут майже кожен вечір, розповідаючи відвідувачам цікаві історії.

Корчмар Марцин, який із Григіром у свій час пройшов війну, позвав старого до себе.

— Григіре, здоров'ячка бажаємо!

— Хай не конає! — дід потиснув товаришу руку, зиркнув сірими очима довкола. — Що, мало сьодні народу?

— Та дідько його знає, нікого новенького наче, — корчмар почухав свою кудлату бороду, нахилився до діда, аби той міг почути. — Тут нещодавно хлопи приходили, залишили повідомлення від пана нашого. Кажуть, що в горах дракон сидить, ось нещодавно ізжер землероба із сусіднього села.

— Курва. — ствердив дід.

– І не кажи.

— А що воно там сидить, га?

— Так я звідки зна’! Кажу ж, прийшли хлопи, казали…

— До попереку мені, що вони казали, — дід взяв кухоль, якого перед ним поставив Марцин, випив пива й відригнув: — Але токо цікаво, що це друкон у цій місцині літає. Знав я зрання, що друкони, лярва їхня мати, у печерах своїх сидять і менших, значить, драконів жруть. Бо усі знають, що якшо дракон ізжере людиську, то наших ватага збереться і дракона палками захерачать. Ось так.

— Ха, ніколи я не чув, аби люди дракона палками забили. Кажуть, що занадто живучі ці паскуди.

— А ти коли-небудь того друкона бачив? Ага, то й діло, що не бачив! Я ж бо бачив, коли ще в армії служив. Значить, вийшов до джерела води набрати, як тут чую, щось свище й ричить, курва матір. Я вже думав драпака давати, але тут бачу, прямо наді мною ця бестія прошмигнула! Швидше вітру! Крила такі довгі має, що наче корабель вітрила! Ось як.

Корчмар, не перестаючи протирати келихи ганчіркою, підозріло глянув на діда. Здавалося, що Григір упевнений у своїх словах, але всі знали, що параноя таких людей не обходила.

– І ще скажу, Марцине, таку штуку, — дід допив пиво, відставив кухоль, при цьому забувши витерти із губ та вус пінку, — якщо ця курва й сидить в горах та людей палить, то тут мисливця на таку потвору тре' звати.

— Та й де того мисливця знайдеш, діду?

— Чув я, що бродить Благандією чаклун один, на чорному як ніч коні, із чорним як воронове пір'я волоссям, а на поясі в нього меч блищить, яким він усяку ту крилату мразоту нищить. Ось так.

— Та ну.

— Говорили дядьки добрі, що цей чаклун драконів десятками нищить, а грифонів тих і взагалі голими руками вбиває. Ось як.

— А не вигадуєш, діду?

— Хрен його знає, — дід стенув плечима. — Чув і все тут. А ще знаю, що якшо такому в очі подивитися, то навік прокляття візьмеш. Ось так.

Корчмар задумався, відставив келиха вбік.

— А що робити тре', шоб не зглазитися?

— Кажуть, щоб брати пелюстки троянди, обліпиху та коров'яче гівно, перемішати із спиртом і втирати його в…

Діда перервало гучне тупотіння. Хтось повільно підіймався сходами до корчми, а ще за мить почули іржання коня. Двері відчинилися і всередину, не поспішаючи, зайшов чоловік. Незнайомець одразу рушив до власника закладу. Дід і корчмар роззявили роти, а очі