Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

перевертна anhuis in herba — схована в траві змія із усім царським опійним паламарством, даруй за правду, якої не відаєш, мабуть, тільки ти в нашому поспольстві. Адже, заграючи аж так із царем, як запасним притулковим пристанищем своєї власної, даруй ще раз, персони, ти можеш занапастити наше поспольство і завести його у ще гірше, ніж лядське, уярмлення, бо підігріваєш листами та обітницями не на жарт чималу надію і в царя, і в бояр та воєвод на хай і уявну, вигадану тобою, та лиш удавану спольність у сув'язі нашого єдиновірства. Така гра небезпечна, Богдане! Я і мертвим з тим не погоджусь! — таки явно задихався Кривоніс у обурі.

— Схаменися, окаянний, досить! — гримнув у стіл кулаком гетьман.

— Тобі не досить! Тобі — мало! Ти підкидаєш своїми хитромудрими, кажу, листами скалки і скіпки у вогнище всеяруської похітні, ти підігріваєш жагу і запал царя до його свавільних і довільних зазіхань! Я — кріпак, пане, брат отієї черні, на плечах якої ти виріс, і пам'ятаю, як ти виголошував, що поможеш звільнити її всю по Люблін і Краків, то тепер ти передумав уже те, чи як тебе розуміти? — уже лякав своїм виглядом і голосом Максим присутніх полковників і гетьмана.

— Ти, вільшанський Перебийносе, не глуши мене латиною, яку ти так полюбив, навчаючись по Скандінавах та інших землях, наївшись там протестантства, забув зовсім, що andiatur et altera pars — слід вислуховувати і другу сторону. Прийшов до мене, як ото казав Пліній Старший: cum grano salis — з дрібкою солі, і глузуєш, кпиш та збиткуєшся, незважаючи на те, що я все-таки гетьман,— не голосом, а нутром кипів Хмель.

— В тому й cortex — корінь, вельмишановний, що ти наш гетьман і тобі сьогодні, чуєш, сьогодні, зараз, треба садити короля coram populo — прилюдно, відкрито і de piano — без жодних труднощів, бо завтра буде пізно, адже tarde venientum ossa — запізнілому лишаються маслаки! — вкривався потом у задусі Кривоніс не лише від щирості.

— Siste, wiatore! Statim! Спинися, похідцю, мене вчити і наставляти, як спудея шмаркатого! Я ж гетьман! І не клич мене, як хлопа якого, беззахисно оголити край та загнати рятівне військо у польську вершу. Я не хочу того! Не хочу, хоч би й тому, що того прагне султан, хан, шляхта і цар! І знамо ж тобі, запальцю, що ubi jus, ibi remedium — де є захист, там є і право?

— Шляхта того не хоче, султан, пане Богдане, в зиму на тебе не піде тепер, бо в нього, як і в хана, починається байрам, та й цар на те не осмілиться, поки твої потуги в Малій Литві вмирають в побоїщах йому на вичікувальний зиск! — не голосом, а клекотом говорив Максим.

— Навбач, воно ніби так,— спинився в ходінні гетьман,— а хто знає, як буде насправді? Плещеєв, Волховський і князь Хотмижський уже під Слобожанщиною, а Тарасенко зі Стародуба сповіщає, що і Шереметько вже в Орлі і під Дебрянськом полком став,— явно намагався погасити сварку Хмель, гнучи своєї.

— Можеш доводити нам, пошанний вельможе, хоч і до завтра свою заперечу, але ми будемо, як і все поспольство тутешнє та січовики, стояти на тому, що тобі слід негайно іти на Краків і Варшаву! Твоя поведінка, пане гетьмане, ще раз кажу, така саморуйнівна, що їй прощення немає, бо нівелювання, запобіжне звивання аж до гендлярства, завбачливе наперед ошуканство противників-сусідів використається ними за поданими тобою псевдонадіями як приводи до допустимо можливого, а в цьому мусить бути ясність нашої незалежі для всіх сусідів, і тільки!

— Ненависть, Максиме, краще їсти холодною, кажуть старі люди,— знову міряв гетьман кроками світлицю.

— Твоя гра — непотрібний на днесь ризик, Богдане! Її прокленуть наші діти і онуки. Адже обсіли тебе марюки і мацалапники, і ти, як мачухівну, спробував ще малим. В тебе на руках жіночі манжети, неначе наручники! Не йти за розбитим ворожим військом наглядом і нагінцем негайно нині в Польщу — невіжництво і безум! Козацтво тепер в такому надихові, що й гори зверне на своїй путі!

— А харчуватись чим військові взимі? — знову озлобився гетьман, викрикнувши.— Вам легко судити мене, а де харчу, питаю, брати будете?

— Харчуватися будемо, гетьмане, попашно, як ляхи харчувалися, граблячи нас сотні років, і ти не бештай нас, не шукай приключів, не напускай полуди нам на очі, бо тепер, як ніколи, наруч — з руки доконати нам ляхів, а там сяде курка в гніздо і без покладу, як їй припече, так і сейм під примусом в тебе, переможця, похіп твого короля прийме! — уже хрипів Кривоніс.

Полеміка навколо наступу між розмовцями то стишувалася, то переростала в посвар, і гетьман, сівши врешті за стола, зриваючись на фальцет, як Максим згадав йому Гелену, викрикнув:

— Лемент чорнорадним напхом зчинили у Замості, переінакшенням наглим напоумилися поставити мене як чуперадло в сподіяне собою, переобрати, як чільця, на пагубу людну! І надха вас, окаянних, не напала! Мерщій іди у вершу, бо запізнишся! Іди, бо ми рокош учинимо! Ах ви ж, шалені! Присяй-бо не маю більше терпіння до вас! — застукав раптом він під столом ногами, кривлячись на лиці.— І яка ж пришлість жде нас, коли ми станемо не визвольцями люду із ярма, а уярмлювачами-адверсорами в Польщі? Будемо як всі сусіди наші?! Думали ви над цим, божевільні, вступаючи зі мною в прирік? На скінчу нашої мови наказую: верніть військо із Любліна в Замостя, вчиніть припин і спочин негайно всьому і ждіть мого наказу, а він буде таким: іти не в Польщу, а додому, на Київ!

Запанувала така тиша і так надовго, що аж незручно стало всім присутнім у світлиці гетьмана. Кривоніс дихав часто і сопів так, що шкода було його чути.