Читати книгу - "Учень мольфара"

– Це не він. Це твоя доля. Він не вирішує нічиї долі. Просто отримує знання. І робить те, що має робити.

– Значить, то не він?

– Ні.

Коли Олена почала бачити віщі сни, спочатку вона злякалася. Потім стала читати все, що знаходила з цієї теми. Це не дуже заспокоювало, але давало якусь упевненість, що вона не божевільна. Далі дівчина почала відчувати себе особливою, надзвичайною. Але розповіла про цю свою властивість тільки батькам. Відчувала, що не треба всім знати про цей дар. Найчастіше це були неприємні сни, які віщували щось страшне, що потім збувалося. У місті, країні, світі. Вона не хотіла бути наступною Вангою. Вона просто хотіла жити. Як звичайна людина. Та вона й не Ванга. Ну наснилося їй щось раз у рік. Ну здійснилося. А що вона може зробити, вона ж навіть не знає, де це станеться і коли. Потім вже дізнавалася, постфактум. І ось їй раптом кажуть, що тут її місце. Ні, її місце у Києві, там вона щаслива. І там залишиться.

Почало сутеніти. Повітря стало прохолоднішим. Птахи поступово замовкали. Сонце сіло за обрій.

– Де ж та Василева хата? – запитала Олена, плентаючись за Назаром по високій траві між дерев. Стежки вже давно не було, їм доводилось раз по разу обходити високі кущі ліщини та ожини, що зустрічалися на шляху.

– Ще трохи, – запевнив хлопець, допомагаючи їй видряпатися з колючого куща.

– Нічого собі ті туристи забрели, якщо вони дійсно біля Несамовитого зникли. Таке враження, що ми вже до Румунії скоро дійдемо.

– Карпати великі.

– Ага, дуже.

Раптом почувся якийсь дивний звук. Олена ніколи раніше не чула його наживо, тільки у кіно. Так вили вовки. У фільмах. А зараз наживо. Дівчина заклякла. Язик не ворушився у роті, руки й ноги раптом стали наче в’ялені.

– Це що? – нарешті спромоглася промовити Олена.

– Вовки. У Карпатах їх багато.

Назар глянув на дівчину. Вона була біла, наче полотно для святкової вишиванки.

– І що робити? – язик все ще погано слухався її.

– Обережно рухатись далі. Може, вони неблизько, не зачеплять.

– В них нюх гарний, – сказала Олена, в майже непритомному стані.

– Не бійся. Вони не всіх чіпають. Людей рідко, більше овець та інших тварин. Нам точно повезе, все буде добре.

Назар говорив так упевнено, що Олена трохи прийшла до тями. Вона вчепилася в його руку.

– А довго ще йти?

– Не дуже. Не хвилюйся, дійдемо.

– А назад?

– І назад теж.

Вони повільно рушили далі. Олена не відпускала Назарову руку. Його долоня була велика та міцна. Тепло його тіла неначе переливалося до неї, струменіючи по її жилах. Дівчина відчувала, як його впевненість поступово передається їй. Навколо було вже темно, і тільки місяць освітлював їхній шлях. Та Назар не втрачав дороги. Вони йшли і йшли, а вовки вили все ближче. Раптом прямо перед ними метрів за сто з’явилися шість яскравих вогників. Вони зависли у повітрі, а потім почали повільно рухатися до людей. Назар з Оленою зупинилися. Олена вчепилася в Назарову долоню. Серце калатало, неначе скажене. Їй здалося, що воно зараз проб’є діру у грудях і вилетить, звільнившись від її страхів та очікування смерті. Вогники зупинилися. Олена вже вирізняла силуети трьох великих вовків, що стояли прямо перед ними. Люди проти тварин. Так вони стояли мовчки, чогось очікуючи. Олена відчула, як напружилась долоня Назара. Вона не знала, скільки пройшло часу, він неначе застиг і не рухався у цьому дикому чужому їй просторі. Раптом вогники зникли. Дівчина побачила, що вовки розвернулися і пірнули кудись між кущів. Назарова рука обм’якла.

– Вони хочуть напасти ззаду, – ледь чутно промовила Олена.

– Вони не нападуть.

– Звідки ти знаєш?

– Знаю. Довірся мені. Все буде добре. Пішли, ми вже майже на місці.

– Звідки ти можеш знати, що вони не нападуть? – не відступала Олена.

Назар не відповідав. Олена згадала, що вона колись прочитала про мольфарів, ще тоді, багато років тому. Вони вміють розмовляти з тваринами. Відуни, віщуни, чаклуни, наче люди, а наче й ні. А він же учень, майбутній мольфар. Мабуть, цього вже навчився. Їй стало моторошно і одночасно якось добре. Вона відчула його силу, яка була не тільки в руках. І та його впевненість – не просто слова.

– Прийшли, – сказав Назар і зупинився.

Олена розгледіла попереду якісь дивні обриси чогось, схожого на стіну. Вони підійшли ближче. То була розвалена дерев’яна стіна хати, старої, як світ.

– Я бачила її, то саме вона! – скрикнула дівчина. – А де ж люди?

Зненацька почулося якесь шарудіння. Знову вовки? Олена вчепилася в Назара. Почувся тихий стогін.

– Це вони! – скрикнула дівчина.

Назар рушив уперед, Олена за ним. Вони обійшли стіну і побачили трьох туристів, що лежали на траві, точно так, як вона бачила їх уві сні. Дівчина підскочила до них.

– Ви живі? Поранені? Де болить?

Один з хлопців відкрив очі. Поступово його погляд прояснішав.

– Ми вже не сподівалися побачити людей, – промовив він тихо.