Читати книгу - "Книга імен"

Ла-Тоя Лінкольн була працівницею соціальної сфери в Детройті. 1999 року її труп винесло на берег ріки Детройт із канадського боку.

Пальці Девіда вистрибували по клавіатурі. Він набрав іще одне ім'я, тоді ще одне.

Доналд Волстон. На екрані вигулькнуло безліч посилань. Девід переглянув інформацію щодо чотирьох Доналдів Волстонів — електрика з Нью-Брансвіка, прадіда на якомусь генеалогічному дереві в Південній Африці, письменника в Бірмінгемі, що в Англії, та стоматолога в Санта-Барбарі.

Руки в нього почали тремтіти. Усі чотири були покійниками. Хоч жили в різних країнах, у різний час. Прадід із Південної Африки помер від черевного тифу 1918 року; решта ж загинули з інтервалом у кілька місяців один від одного — усі протягом минулого року.

Електрик став жертвою умисного вбивства, письменника збило авто, водій якого зник із місця катастрофи, стоматолог загинув у пожежі.

До сьомої ранку він перевірив сто вісімдесят імен із щоденника. Шістдесят знайшов в Інтернеті — сорок вісім із цих людей були мертві. Як і трьох Доналдів Волстонів, двадцятьох сімох убили, решта загинули від нещасних випадків. Жоден не помер природною смертю.

Приголомшений, Девід перечитував імена знову й знову. Ці люди народилися в найрізноманітніших куточках земної кулі. Дати їхніх смертей припадали на кілька століть. Це були представники всіх прошарків суспільства, усіх національностей, усіх релігій.

І всі вони були в його щоденнику.

І всі з'явилися в нього в голові.

 у от, Ділоне, тепер ти знаєш. Скажи, я псих? Отець Ділон Мак-Ґрет пильно подивився на Девіда проникливими синіми очима, які за сорок п'ять років бачили чимало.

— Якщо ти почув у голові ім'я Беверлі Панагуполос удень, коли вона загинула, а потім знайшов його у своєму щоденнику, то це ще не означає, що ти псих. Екстрасенс — можливо, але до чого тут псих?

— Якби в мені було хоч щось від екстрасенса, то я б уже давно виграв у лотерею.

На обличчі Ділона з'явилася знайома лукава усмішка, через яку чимало жінок прокляли його священицьку рясу. Девід завжди думав, що Ділон Мак-Грет зі своїми чорними кучерями та рум'яним обличчям більше скидається на пірата, аніж на священика. Однак єдиною слабкістю, яку йому вдалося виявити в цього статечного професора кафедри теології за вісім років дружби, була пристрасть до шотландського віскі й контрабандних кубинських сигар.

Вони почали викладати в Джорджтаунському університеті майже одночасно. Вони були зовсім різні, проте, спілкуючись на роботі, поступово потоваришували і навіть узяли за правило щонеділі вранці разом шукати, де в місті найкраще готують на сніданок бублики з лососиною.

Девід мимохідь глянув на книжкові полиці: вони займали цілу стіну в кабінеті Ділона й були заставлені томами з філософії, порівняльної релігії, метафізики. Та навряд чи хоч один із них може пояснити, що з ним коїться.

— Відколи ти записуєш ці імена? — запитав Ділон, відпивши кави. — Можеш пригадати?

— Від другого класу старшої школи.

— І що ж такого трапилося того року, що могло стати поштовхом до цього?

— Нічого. — Девід зірвався на ноги та швидко закрокував туди-сюди кабінетом. Він не був упевнений, що справді готовий розповісти про той випадок, хоч саме для цього й прийшов.

— Звільнися від цього, Девіде. Я надто добре тебе знаю. Коли ти починаєш отак метатися по кімнаті, я знаю: у цій світлій голові роїться тисяча думок. Не змушуй мене витягувати їх із тебе.

— Ти тепер говориш так само, як той психіатр, до якого батьки затягли мене відразу після тієї нещасної пригоди.

Ділон нахилився вперед.

— Пригоди?

Девід зітхнув, повернувся до друга обличчям і впав на стілець.

— У тринадцять років я ледь не вбився, а зі мною ще двоє друзів. За два роки до того, як почалися ці імена. Ми впали з даху. Я розтрощив собі грудну клітку й кілька хвилин перебував у стані клінічної смерті.

Він подивився Ділонові просто у вічі.

— Так-так, — додав, випереджуючи запитання: — Я був у тунелі й бачив оте славнозвісне світло.

Ділон був вражений.

— І ти досі ані мур-мур?! — Він показав рукою на книжкові полиці. — Знаючи, що я написав дві книжки про метафізику й життя після смерті, ти не розповів мені про власний досвід?

— Пробачте, отче, я грішний. — Широко усміхаючись, Девід підніс догори руки, наче здаючись.

Ділон похитав головою.

— Цей твій стан клінічної смерті мусить якось стосуватися тих імен. — Його голос звучав схвильовано. — Два роки