Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Це ви казали, що жадібність губить фраєрів? От і маєте: ваші, начебто, розумні грабіжники самі голови у зашморг встромляють. Не вистачає тільки заявки від них на ім’я начальника Управи — на пограбування інкасаторської машини о такий-то порі і в такому-то місці.

І тут я прийшов на виручку Старому:

— А хто вам сказав, товаришу полковник, що ці хлопчики збираються пограбувати саме Центральний універмаг?

Полкана аж заціпило від такого нахабства, а потім він вибухнув:

— А хто це нам перший про універмаг ляпнув? І хто нам тут про кіно розповідав — я, чи що?

— Ну, я.

— То може ви, Сирота, ще скажете, що ніхто за інкасаторською машиною спостереження не веде?

— Чому ж не ведуть? Ведуть.

— Ну, слава Богу! Бо я вже думав — ви будете нас переконувати, що наші злочинці насправді — така собі добровільна народна охорона інкасаторських «рафіків» у вільний від роботи час.

— Не буду переконувати. Бо все значно простіше. Вони не слідкують за цією машиною. Вони насправді нам, лягавим, зону видимої бандитської тиші влаштовують.

Не знаю, як щодо видимої бандитської, але тиша в кабінеті у Генерала запанувала всерйоз і надовго. Першим її порушив, як годиться, Шеф:

— І що ж вони будуть брати, товаришу капітан? Меблеві склади чекістського розподільника? Туди якраз, за чутками, фінські стінки завезли.

— Навіщо їм стінки? У нас що, у Києві один тільки Центральний універмаг? А «Україна»? Там же виручка як мінімум удвічі більша.

— Приїхали, — сказав Генерал. — Треба перекрити всю площу Перемоги оперативним спостереженням.

Полковник цього разу вирішив не бути найдурнішим і наважився на порушення службової етики:

— Пізно, товаришу генерал, пить боржомі. Якщо Сирота правий, то ці розумники вже давно своє оперативне спостереження встановили, провели, зняли, а тепер чекають, коли в «Україні» найбільший виторг буде.

Генерал вирішив не вступати в дискусію з підлеглими:

— Ну, щодо найбільшого виторгу, то це не секрет. Зараз я уточню у начальника управління торгівлі, коли вони там перевиконання плану влаштовувати збираються.

Перевиконання за традицією було заплановане на останню суботу місяця. І судячи з чуток, що активно поширювалися серед навколоунівермагового люду, йшлося як мінімум про перше місце по Республіці. А може, і по Союзу — недаремно ж в глибинах російського нечорнозем’я казали, що у хохлів у Києві є універмаг, в який можна зайти — і вийти з нього у всьому імпортному. Так це про «Україну».

За пару днів поділилася цінною інформацією Контора. Дві інтуристівські повії, які працювали під прикриттям цієї організації у готелі «Дніпро», повідомили, що за тимчасовою відсутністю імпортних клієнтів дозволили себе зняти двом співвітчизникам. Хлопці виявилися не жлобами, бо і пригостили, як належить, і заплатили наперед. Однак, наприкінці влаштували баришням дотепний жарт: показали їм по пачці сторублівок, потім запхнули їх кожній за резинку трусиків і сказали: якщо дами дістануть гроші зубами, без допомоги рук, то заберуть собі. Трудівниці сексуального фронту згиналися-вигиналися до повного знесилення, проте нічого у них не вийшло. Мужчини нареготалися до сліз, забрали гроші і пояснили:

— Дурненькі ви наші! Ми ж не сказали, що кожна свою пачку мусить витягати. Хіба важко здогадатися? Ви б ще спробували власного ліктя вкусити — той самий результат.

А потім споважніли, вибачились і так, наче між іншим, зауважили:

— Хіба це гроші! Ми за них все літо в експедиції горбатилися, а в якій-небудь забігайлівці така ж сума в касі за годину набігає. А якщо, наприклад, Центральний універмаг потрусити? Ніяких трусиків не вистачить.

Наше начальство зробило із цього епізоду правильні висновки.

— Одне з двох: або вони настільки дурні, що не знають, куди «стукають» усі інтуристівські курви, або вони настільки розумні, що вирішили збити нас з пантелику. Судячи з минулих епізодів, дурними їх не назвеш. Отже — знову влаштовують димову завісу. Ну що ж — будемо брати. Як кажуть — ласкаво просимо.

Пообіцяти легко — зробити важче. Від «України» до центрального банку все ж таки далеченько. Крім того, згідно з інструкцією, інкасаторська машина весь час міняє маршрути: то їде по бульвару Шевченка і через Бесарабку по Круглоуніверситетській, то проскакує через вулицю Чкалова на Леніна, а звідти через Хрещатик до Жовтневої, то обминає цирк і мчить по Воровського повз Сінний базар на Велику Житомирську і вже звідти навпрошки до банку. Складність полягала в тому, що маршрут обирався в останню секунду, перед відправкою машини з універмагу. І порушити це правило банківські відмовилися навідріз.

— Якщо треба, будете перекривати не чотири-п’ять вулиць, а всі, — огризнувся начальник інкасаторської служби. — А звідки ви візьмете для цього людей — то не мій клопіт. Я відповідаю за збереження грошей власною головою, а не дупою, як дехто з тут присутніх.

Довелося, як це було в незабутній операції по вилову малолітніх грабіжників, залучати допоміжні сили в особі райвідділів та автоінспекції. Природно, що і наша головна Управа, за винятком директора буфету і оперативних чергових, обвішалася зброєю і зайняла визначені місця на горищах, по дворах та інших криміногенних територіях. Природно, аби не викликати підозри, всі були у цивільному.

До речі, перед самим початком операції Генерал влаштував у внутрішньому дворі Управи щось на взірець стройового огляду. Обдивившись наше хоробре воїнство, він важко зітхнув і процитував героя старого напівзабутого фільму:

— Хіба це євреї? Чистісінькі тобі махновці.