Читати книгу - "У череві дракона"

Помер Микола Данилович Руденко 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі.

Іван ВЛАСЕНКО

Був у мене свій привілей: я мав право озирати наїжачений багатьма рядами сталевої колючки, забудований похмурими казармами, заметений кучугурами снігу лісовий прямокутник концтабору з висоти сторожової вежі. Цю висоту створювала шлакова гора, на яку я виштовхував тачку, наповнену смердючим жаром — щоденним випорожненням табірної кочегарки. Ніхто, окрім кочегарів та їхніх підручних, не мав права підійматися на цю гору.

Печальне видовисько відкривалося моїм очам: те, що природа виплекала в своїй любові до краси, було спотворене брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник, периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на робочу і житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках іще до сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети, насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди ледь-ледь переступають — здебільшого це похилі діди, яких держава відірвала від онуків чи навіть правнуків.

Завершувався 1978 рік — другий рік мого ув’язнення.

Незважаючи на застарілу фронтову інвалідність, мене призначили в кочегарку робочої зони — я мусив підвозити до казанів вугілля та видаляти зашлакований попіл, що ятрив легені чадним газом. Слід хутко вибігати з тачкою по круто настелених дошках на вершину шлакової гори, щоб сині вогники над шлаком не встигли позбавити тебе притомності, а з вугільної купи, що вища від самої кочегарки, добувати вугілля доводилося шахтарським обушком. І це було не легше, ніж у забої. Вугілля завозили восени. Спершу його поливали дощі, відтак наскрізно сковували сорокаградусні морози — купа перетворювалася на суцільний моноліт, що переймав міцність гірської породи. Нарубати й підвезти до казанів двадцять тачок за зміну — ото й був мій обов’язок. Куфайка парувала на морозі — до наступної зміни не встигала висохнути.

Кочегар Михайло нерідко, відтрутивши мене, хапався за обушок або налягав на тачку і якось ніби не вивозив, а викидав її на шлакову гору. Там він і полишав тачку, щоб я також почувався при ділі: адже ж її, вже порожню, належало спустити вниз і поставити біля дверей кочегарки.

Ми з Михайлом — ровесники: обидва двадцятого року народження. Михайло вже відбув двадцять сім років тюремного й табірного терміну — через рік його мали вивести за ворота: йди, чоловіче, — ти вільний. Двадцять вісім років набралося тому, що до його бандерівської двадцятьп’ятки долучилося три роки за втечу. Спіймали аж удома: не витерпіла душа, повела в рідне село, де його парубоцька любка ростила синів якомусь безногому зайді. Думалося: тільки зазирну до Настиного подвір’я — та й гайну до лісу. Солдати навалилися ззаду, із-за спини — вони чатували на Михайла в засідці близько місяця. Знали про це навіть вербові кущі в лузі — знали, та мовчали. І хоча б молодий був, а то, можна сказати, вже вельми підтоптаний.

Іноді Михайло здавався мені ходячим карпатським бескидом — таке в ньому все було дебеле, надійно поставлене на землю. Плечі круті, якісь навіть нелюдські — мовби призначені для того, щоб вивергати гірські брили й гатити ними провалля. Кисті рук нагадували оброблені сокирою дубові колоди — із тих, що пролежали у воді років півтораста. Обличчя в молодості було, мабуть, вродливим, а тепер його найвиразнішими рисами були відкритість і доброта. Михайло створений не для війн нашого століття, коли людська дрібнота легко винищувала велетнів. Я не міг уявити його в бункері, хоч знав: він просидів під землею років декілька — взяли його чекісти за два літа до смерті вусатого московського диктатора.

Була іще одна риса в обличчі Михайла: коли він усміхався, з глибин його єства висвічувало щось зворушливо дитяче, безпорадне — здавалося, цього велетня міг скривдити школяр-шибайголова. Інколи на його обличчі, як мигавка на вечірньому небі, з’являлося сяйво, породжене природним гумором. Тоді Михайло називав мене паном комісаром.

— Еге-е, пане комісаре! Якби ми з вами десь у сорок п’ятому здибалися на плаї — скажіть, чи розминулися б заживо, га?.. Тепер, бач, біля одного дишла ходимо. Чи то ж не чудасія?..

Я й сам думав: не розминулися б. Усе, що я чув і читав про бандерівців, аж ніяк не схоже на те, якими згодом я побачив їх у заснованій колючими дротами Мордовії. Михайло немарно називав мене комісаром: у свої двадцять років був я політруком роти, війну завершив замполітом окремої частини. «Орденоносний майор, а, бач, опинився в дисидентах», — дорікали мені чекісти на допитах.

— Чого ж мовчите, пане комісаре?

— Не розминулися б, пане Михайле. Ваша правда.

Із мороку кочегарки на нас котилися два паровози — вони бігли поруч, як на плакатах тридцятих років: «Хто кого?» Ті плакати — єдина окраса мого дитинства, бо інших окрас ми не бачили. А проте мордовські паровози були всього лишень двома паровозними казанами, вмурованими в залізобетонні постаменти не заради високої честі, а заради високотемпературної пари, що нагрівала камери, де сушилось дерево. Наше невільницьке підприємство виготовляло тисячі, сотні тисяч корпусів для «ходиків» — як не дивно, а сільські годинники минулого століття мали й досі попит на неосяжних просторах Росії.

Часом заплющиш очі — і поринаєш у напівсон чи марення. Тоді казани обростають колесами й шатунами, все це починає рухатися — стіни кочегарки розвалюються, мов під ударами двох могутніх таранів. Підминаючи під колеса концтабірні паркани, шматуючи залізне павутиння загорож, ми з Михайлом мчимо на двох вороних парот возах: «Хто кого?» Ні, то вже не соціалізм кричить капіталізмові, а