Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

— Що там з цим джентльменом? — спокійно повторив своє запитання Уолтінг.

— Він марить. У нього гарячка, — відповів за Бена Патрік. — Його дуже нудить… Він блює… Забруднив весь коридор…

— Мак-Ллойд! Ця штабна мокриця Мак-Ллойд! — крикнув, задихаючись від люті, Бен. — Він, бачиш, вимагає, щоб ми творили чудеса: врятували цьому джентльменові життя. Мак-Ллойду, певне, не терпиться отримати за нього ще одну зірку на погон і щось там ще в петлицю. Але хай проклянуть мене боги, коли ми довеземо його теплим.

— А що з ним?

— Я не лікар, Біллі, проте мені здається, що я вже бачив це якось у Бомбеї.

При цих словах на обличчі Бена проступив потойбічний жах. Він хлюпнув на руки спирту і заходився старанно витирати їх. Знову лив і знову тер, не одриваючи очей від Мартіна Кребса, що корчився на підлозі. Чого ти мовчиш, Бен? — спитав Уолтінг.

— Я боюсь… Боюсь говорити…

— Не сміши мене. Чого це ти перелякався? «Месери» позаду, а Мак-Ллойд не такий страшний, яким хоче здаватись.

— Ох, Білл, є речі куди страшніші за Мак-Ллойда… Ти краще поглянь на цього голуба сам. — Грісс переступив поріг до пілотської. За останні кілька хвилин в ньому ніби щось надломилось, він уже мало в чому був схожий на того знайомого Патріку баскетболіста з Глазго. Лице посіріло, очі потонули в глибоких тінях. Бен дійсно був чимось дуже наляканий, тому що сів на місце пілота і заговорив, незвично затинаючись і ковтаючи слова:

— 1 Не підходь до нього близько і не торкайся його, Білл. Повторюю, я не лікар, але в Бомбеї на власні очі бачив, як люди гинули від чуми. Я там служив два роки… Вони мерли прямо на вулицях. Ми збирали їх і палили на кострищах. Там усім нам робили щеплення, а тут…

— Замовкни, Бен! Навіщо ти взявся лякати нашого хлопчика?

— Та я не… — голос Бена урвався на півслові. Голос Білла теж кудись зник. Не було чути навіть їх дихання. У навушниках Патріка сухим тріском пробивали ефір розряди далеких блискавок та хвиля бази нагадувала про себе астматичним свистом. Він відчув, як підкрадається до серця страх. Ні, невидима смерть все-таки страшніша за видиму.

Затріщала морзянка. Патрік взяв олівець і заходився записувати: «Повідомте стан здоров'я пасажира. Лікар прибув. Мак-Ллойд».

— Радіограма шеф-пілоту!

Шоломофон не відгукнувся ні твердим голосом Уолтінга, ані розгубленістю Бена. «Мабуть, познімали шоломофони і говорять про все, не бажаючи лякати мене. Та хіба можна налякати більше?..» Патрік спробував встати, але різкий несамовитий біль у плечі знову примусив сісти у крісло.

У дверях пілотської кабіни з'явився Уолтінг. Блідий, проте, як завжди, спокійний. Губи міцно стиснуті. Кинув на пасажира, що лежав у проході, важкий погляд і, переступивши через його ноги, увійшов до Патріка у радіо-відсік. На якусь мить їхні погляди зустрілися, цього виявилось досить, щоб Патрік прочитав в очах Білла глибоку солдатську вдячність. І, може, саме тоді голубоокий юнак відчув себе цілком дорослою людиною. Це відчуття прийшло до нього ще і від усвідомлення того, що своїх нових друзів він став розуміти без слів. Білл читав, телеграму, а Патрік дивився на нього і думав: скільки хлопців на їх базі — і зелених перволітків, і солідних, обпалених у боях ветеранів — шукають прихильності цього кремезного, широкоплечого льотчика з карими, твердими, наче бурштин, очима.

— Стукай, — промовив Білл, прочитавши телеграму. — Стан пасажира погіршується: марення, конвульсії… Дуже схоже на чуму.

— Це ти марно так, Білл! — почувся у навушниках до краю схвильований голос Бена. — Вони там перелякаються. Накладуть повні штани і не дадуть нам посадки!

— До речі, про посадку. У нас пального не вистачить, щоб дотягти до Шотландських островів. Нам саме час повертатися в Мурманськ. Про все це ти повідом їм своїми словами, хай знають, що бій з винищувачами ковтнув наш бензин.

Патрік почав працювати на ключі. Вілл деякий час дивився на пасажира, потім прихилився до одвірка і поволі опустив почервонілі повіки.

Адже відчував, печінкою чув, — почав він з несподіваною злістю. — Не можна було брати на борт цього… На «месерів» напоролися. Бензин спалили! А ось тепер… Тільки чуми нам бракувало.

Він поглянув на Патріка, але, мабуть, вигляд радиста не свідчив про те, що той має міцні нерви. Тому Уолтінг повернувся до нього, посміхнувся і раптом спитав:

— То що будемо робити, джентльмени?

Настало довге важке мовчання. Про що в цей час думали Білл і Бен, Патрік міг лише здогадуватись. Він натискав і натискав на ручку ключа, боячись одірватися од цього, ніби це був його єдиний порятунок. Що міг він, Патрік, відповісти на те запитання? Як завжди в хвилини граничного напруження, до голови лізли всілякі дурниці. Йому важко було дивитись на притихлого Кребса, не легше було відчувати, хай і добре приховане, збентеження Вілла Уолтінга.

Закінчивши передавати текст, відхилився на спинку крісла і заплющив очі. В ту ж мить, зовсім недоречно, побачив зелену галявинку в міському парку і себе — сидів біля матері на квітчастому килимку, які англійські леді середнього достатку беруть з собою на уїкенд. Чому саме ця картина дитинства кожного разу в хвилини небезпеки спалахувала в його пам'яті, Патрік пояснити не міг. Можливо, тому, що були в ній прихована сила спокою і дитяча впевненість у незборимій силі матері, здатній захистити його від усіх бід на землі. А може, тут спрацьовували захисні засоби мозку, котрий, не витримуючи надмірного перевантаження, сам собою переводив свідомість на видимі мислі про спокій.

— Що будемо робити, джентльмени?! — повторив своє запитання Уолтінг, цього разу ще з більшою вимогливістю.

— Може, почекаємо, що скаже лікар? — несміливо запропонував Патрік.

— Лікар? Лікар — це добре. Тільки чим він нам допоможе, коли на борту і аспірину нема? А