Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

чоловік був дуже простий. Говорив мало. Свої думки звичайно висловлював стиха короткими повчальними реченнями. З часів революції, відколи він привернув до себе увагу, старий, якщо йому доводилося говорити довго чи вступати в суперечку, стомлено затинався; його безладне бурмотіння, потік слів, у якому губилася думка, явна відсутність логіки, приписувані неосвіченості,— все було удаване і належним чином з'ясується завдяки деяким подіям цієї повісті. А втім, чотири речення, точні, як алгебраїчні формули, завжди допомагали йому розв'язувати всі життєві труднощі: «Не знаю», «Не можу», «Не хочу», «Побачимо». Він ніколи не казав «так» чи «ні», ніколи нічого не писав; коли з ним говорили, спокійно слухав, тримаючись правою рукою за підборіддя і спираючись ліктем на долоню лівої руки; про кожну справу складав свою думку, якої вже не змінював. Він довго обмірковував найдрібніші угоди. Коли після хитрої розмови співбесідник, певен, що вже тримає його в руках, виказував свої таємні наміри, Гранде відповідав:

— Я нічого не можу вирішити, не порадившись з дружиною.

Його дружина, з якої він зробив собі справжню рабиню, була найзручнішою ширмою. Він ні в кого ніколи не бував і нікого не хотів ні приймати, ні запрошувати на обід; ніколи не зчиняв галасу і, здавалося, заощаджував усе, навіть рухи. Ні до чого не торкався він і в інших, завжди шануючи власність. А втім, крізь тихий голос та обачне поводження прохоплювались мова й звички бондаря, особливо вдома, де він стримувався менше, ніж деінде. На вигляд Гранде був футів п'ять заввишки, кремезний, дебелий; його литки досягали дванадцяти дюймів в обводі, суглоби були вузлуваті, плечі широкі, обличчя кругле, засмагле, таранкувате; підборіддя пряме, губи рівні, зуби білі, вираз очей спокійний і хижий, такий, як народ приписує василіскові; чоло, не позбавлене знаменитих виступів, вкривали поперечні зморшки; рудувате з сивиною волосся було наче «золото зі сріблом», як казали деякі молодики, котрі ще не знали, що означає збиткуватися з пана Гранде. На кінці його товстого носа була вкрита прожилками гуля, яку прості люди не без підстав вважають за ознаку підступності. Це обличчя було позначене небезпечним лукавством, холодною чесністю, егоїзмом людини, звиклої зосереджувати свої почуття на втіхах скнарості. Єдина справді дорога для нього істота була дочка Ежені, його спадкоємиця. Поводження, манера, хода — все в ньому свідчило про впевненість у собі, що її породжують постійні життєві успіхи. Недаремно пан Гранде, хоч і видавався людиною м'якою й сумирною, насправді мав залізний характер. Одягнений завжди однаково, він і тепер був такий самісінький, як 1791 року. Його грубезні черевики були із ремінними шнурками, в усяку пору року він носив вовняні панчохи, короткі з срібними пряжками штани грубого коричневого сукна, оксамитовий, наглухо застебнутий жилет у жовті і руді смужки, просторий каштановий сюртук, чорну краватку і квакерський капелюх. Рукавички, цупкі, як у жандармів, служили йому двадцять місяців, і щоб вони не бруднилися, він звичним рухом клав їх на криси капелюха, завжди на те саме місце. Сомюр нічого більше не знав про цього чоловіка.

Тільки шестеро городян мали право відвідувати його дім. З перших трьох найбільшої уваги заслуговує небіж пана Крюшо. Ще тоді, коли його призначили головою сомюрського суду першої інстанції, цей молодик до прізвища Крюшо приєднав «де Бонфон» і всіляко намагався добитися того, щоб «де Бонфон» узяв гору над «Крюшо». Він уже й підписувався «К. де Бонфон». Недогадливий позивач, назвавши його «паном Крюшо», під час судового розгляду незабаром помічав свою нерозважливість. Суддя протегував тим, хто називав його «паном головою», і ущасливлював найлюб'язнішими усмішками тих підлабузників, які, звертаючись до нього, казали «пан де Бонфон». Панові голові було тридцять три роки, йому належав маєток Бонфон (Boni fontis[3]), що давав сім тисяч ліврів прибутку; він чекав спадщини після двох своїх дядьків — нотаря та ще абата Крюшо, члена капітулу Сен-Мартен де Тур, — обох вважали досить багатими людьми. Ці троє Крюшо, підтримувані значною кількістю родичів, зв'язаних з двадцятьма родинами в місті, утворювали партію, як колись Медічі у Флоренції, і, як у Медічі, у Крюшо були свої Пацці.

Пані де Грассен, мати двадцятитрьохрічного сина, дуже старанно відвідувала пані Гранде, сподіваючись одружити свого любого Адольфа з мадмуазель Ежені. Пан де Грассен, банкір, завзято підтримував свою дружину в її підступах, часто роблячи старому скнарі таємні послуги, і завжди вчасно прибував на поле бою. Ці троє де Грассенів також мали своїх прибічників, родичів, своїх вірних спільників.

Абат, цей Талейран[4] родини Крюшо, при міцній підтримці брата нотаря жваво суперничав із банкіршею, намагаючись зберегти багату спадщину для свого небожа — голови суду. Ця таємна війна між Крюшо та де Грассенами, нагородою в якій мала бути рука Ежені Гранде, викликала пристрасну цікавість у різних колах сомюрської громадськості. З ким одружиться мадмуазель Гранде — з паном головою суду чи з паном Адольфом де Грассеном? Дехто вважав, що пан Гранде не віддасть свою дочку ні за того, ні за другого. Сповнений марнолюбства, старий бондар, казали вони, знайде собі зятя — пера Франції, якого бондарів щорічний прибуток в триста тисяч ліврів змусить примиритися з усіма минулими, теперішніми і майбутніми бочками родини Гранде. Інші відповідали, що пан і пані де Грассен шляхетного походження і дуже багаті, що Адольф гарний хлопець і якщо тільки Ежені не посватає небіж самого папи, то шлюб з Адольфом де Грассеном цілком задовольнить людину з нижчого стану, яку весь час Сомюр бачив із сокирою в руках і яка до того ж носила червоного ковпака. Найрозважливіші казали, що пан Крюшо де Бонфон мав доступ у дім завжди; а його суперника приймали там тільки по неділях. Дехто дотримувався думки, що пані де Грассен, тісніше, ніж Крюшо, зв'язана з жінками родини Гранде, мала змогу навіяти їм певні думки, які зрештою допоможуть їй перемогти. На це відповідали, що абат Крюшо найпідлесливіша в світі людина, і тому партія рівна — жінка проти ченця. «Обоє рябоє», — казав якийсь сомюрський дотепник.

Найбільш обізнані місцеві старожили вважали, що Гранде надто передбачливий і не випустить багатства з рук своєї сім'ї, а тому мадмуазель Ежені Гранде з Сомюра одружиться з сином паризького пана Гранде, багатого оптового