Читати книгу - "Діти підземелля"

– Тибурцій – твій батько?

– Не знаю, – відповів він задумливо, наче це питання не спадало йому на думку.

– Він тебе любить?

– Так, любить, – сказав Валек вже далеко певніше. – Він завжди піклується про мене, і знаєш, іноді він цілує мене і плаче…

– І мене любить, і теж плаче, – додала Маруся з виразом дитячої гордості.

– А мене батько не любить, – промовив я сумно. – Він ніколи не цілував мене… Він нехороший.

– Неправда! Неправда! – заперечив Валек. – Ти не розумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя – найкраща людина в місті. Твій батько, знаєш… Він засудив навіть одного графа…

– Так, це правда… граф дуже сердився, я чув.

– Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.

– Чому?

– Чому? – перепитав Валек, трохи збентежений. – Тому що граф – не проста людина… Граф робить, що хоче, і їздить у кареті, і потім… у графа гроші; він дав би іншому судді грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.

– Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у квартирі: "Я вас усіх можу купити й продати".

– А суддя що?

– Батько каже йому: "Йдіть від мене геть!"

– Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогнати багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на милиці, він звелів принести їй стільця. От він який!

Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек показав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція, який "все знає", але разом з тим здригнулася в моєму серці нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ніколи батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх дітей.

Розділ V

МІЖ "СІРИМ КАМІННЯМ"

Минуло ще кілька днів. Членів "поганого товариства" не було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вулицях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім занудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши голову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече руку.

– Чого ти перестав до нас ходити? – спитав він.

– Я боявся… Ваших не видно в місті.

– А-а… Я не здогадався сказати тобі: наших нема, приходь… А я подумав зовсім інше…

– А що?

– Подумав, що тобі уже набридло.

– Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу, – поспішив я, – навіть і яблука зі мною.

При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене, ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув на мене дивним поглядом.

– Нічого, нічого! – відмахнувся він, бачачи, що я дивлюся на нього вичікуючи. – Йди просто на гору, а я тут ще зайду кудись – справа є. Я тебе дожену на дорозі.

Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак людського життя – тільки горобці цвірінчали на волі та густі кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної стіни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.

Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидячки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись розібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях. Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазирнув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скяо зяяла темна порожнеча підземелля.

Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призначенню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек. В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випиналося, по обличчі стікали краплі поту.

– Ага! – гукнув він, помітивши мене. – Ось де ти! Якби Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер вже нема чого робити… Я знаю, ти хлопець хороший і нікому не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас!

– Де ж це, далеко? – спитав я.

– А от побачиш. Йди за мною.