Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Он він на катері, — кивнув на лиман. — А ви хто будете?

— Інспектор карного розшуку.

— Аа… — перестав тесати, зажурено похитав головою. — У справі Руслана, мабуть… Славний хлопчина.

— Ви його знаєте?

— Авжеж, усіх їх знаю, шибеників. — Дядько сів на березову колоду, що правила йому за стілець, добув пачку «Шахтарських», непоспіхом закурив. — Не вірю я у його піжмурки з батьками. Не помічав у ньому жорстокості. Добрий він… От, приміром, після тренування товариші збираються на пляж або в кіно, а Руслан додому, бо, мовляв, не попередив матір, — охоче розповідав тесля.

— А того дня ви його бачили? — Я сів на другу колоду. — Як вас величати?

— Михайло Степанович Микичур, столяр водної станції. — Він зсунув бриля на потилицю, відкрив біле, не засмагле чоло. — Прийшов Руслан о четвертій годині. Його тренера ще не було, та Руслан не підійшов до мене, як це частенько робив, а подивився в мій бік і сів на причалі, осторонь від усіх. Я навіть гукнув його. Він ніби й не чув — дивився й дивився на лиман, поки його не покликав Радутний. Потім вони взяли вітрило, віддали швартови.

— Тільки удвох?

— Руслан хоч і пацан, а яхтсмен здібний. Тому Павло Трохимович двічі на тиждень тренував його індивідуально, готував до республіканських змагань, — упевнено говорив Микичур. — У перспективі Руслан — чемпіон України і призер Союзу. Це точно. До того ж Радутного призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і вище гайнути може. Є такі чутки. Дуже метикуватий він.

— Куди вище?

— Ну, поїздки за кордон, міжнародні змагання, — уточнив тесля. — Авторитет, слава…

— І довго вони плавали?

— Повернувся Радутний близько восьмої. Я ще й спитав, де Руслан. Павло сказав, що висадив на набережну, і Руслан побіг додому.

— Ви бачили їх біля набережної?

— Бачив швертбот. Навіть подумав: чого це він причалив? Мені з елінга видно.

Я подивився на протилежний берег. Справді, з цього місця добре проглядалася набережна, круті сходи до неї з бульвару, плакучі верби й лавки, поодинокі постаті рибалок, і Пушкінська, яка починалася від лиману.

— А Руслана?

— Ні, — стенув плечима Микичур. — Я працював і знечів'я позирав на воду. Ото й запримітив випадково швертбот. А звідси далеко, не впізнаєш, хто саме на набережній.

— Чому Руслан не підійшов до вас?

Дядько знову стенув плечима.

— Дивно, звичайно, хлопець він товариський. І всидіти майже півгодини на сонці, ще й простоволосим…

— Як?

— Без кепочки. У нього така літня біла туристська кепочка з довгим зеленим пластмасовим козирком.

— Ви не помиляєтесь?

— Склерозом ще не страждаю, — ображено буркнув.

Повідомлення Микичура мене схвилювало, бо я пам'ятав, який одяг був на Русланові. Його мати згадували кепочку з написом «Крим». Куди ж він її подів? Хм, дивно. А що скажуть з цього приводу Радутний і Русланів товариш Віталик? Чи вони помітили кепочку? Може, це перша зачіпка?

— За цей час нічого не трапилось на станції?

— Ніби нічого… — замислився дядько. — Однак… Ет! — махнув рукою. — Дрібниця, нема про що говорити.

— А ви скажіть, — наполіг я.

— На другий день виявилося, що у Радутного зі швертбота хтось поцупив якір. Він його завжди брав у мене, щоб постояти на воді, спокійно підвести підсумки заняття, дати пораду.

— Хіба у вас нема сторожа?

— Є, та якір зник. Я ж за все складське відповідаю…

— І це перша крадіжка на станції?

— Інколи пропадають дрібниці, — звівся, даючи зрозуміти, що пора йому братися до роботи. — А Руслан знайдеться. Мабуть, щось у їхній сім'ї негаразд.

Я сперся ліктями на поручні й дивився на яхти, чекав, коли пристане до берега катер з Радутним. Мені не давали спокою два факти: відсутність кепочки на Руслані й крадіжка якоря, бо, як і Микичур, не вірив, що хлопчина зник не з власної волі. Мине день-два, і він повернеться до батьків. Але перевірити факти треба і розшукати Руслана теж. А кепочку він міг віддати Віталику, який проводжав його на тренування. Щодо якоря… Звичайна, напевне, крадіжка у місті, де повно човнів.

На причал безперервно набігали хвилі, хлюпотіли під дошками, і мені ввижалося, що стою на хисткій палубі, і гойдався суходіл, плесо у жмурках… Від незвички запаморочилася голова. Я відвів погляд од води і побачив катер, що мчав, задерши ніс, до берега.

Катер хвацько розвернувся, приткнувся бортом до старої автомобільної покришки. З нього на причал зіскочив ставний, чорночубий чоловік у синьому спортивному костюмі, з мегафоном. Він, Радутний. Зупинився, поговорив з двома засмаглими хлопчаками в плавках, посварив їх пальцем — вони білозубо засміялися, оточили його інші, Радутний щось їм розповідав, робив рухи рукою, як ото командир ланки літаків, коли аналізував польоти. Підлітки захоплено дивилися на тренера, і я подумав, що гарна в нього робота — виховувати молодь мужньою і сильною.

Ось Радутний вийшов із гурту, приклав мегафон до губів, і над причалом пролунав його гучний голос.

— Увага! За півгодини прибрати яхти і підготуватись до екскурсії в Музей морського флоту!

Юнаки метнулися до своїх суден.

До мене підходив Радутний. Під костюмом вгадувалося дуже треноване тіло. Лице крупне, чорноброве, хвилясте волосся зачесане назад, на лівій щоці симпатична родимка. Він мав років сорок, сповнений відчуття власної гідності. Такі подобаються жінкам. Я зиркнув на його праву руку — на безіменному пальці жовтіла масивна обручка.

— Я до вас, товаришу Радутний.

Він