Читати книгу - "Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А може… доки не пізно… відмовитися? Га? Хіба мало таємниць тут, на Землі? Нам так гарно разом жити, сперечатися, досліджувати. А раптом, Віолонько, щось трапиться…
— Надійко! — обурилася Віола. — Невже це ти говориш? Не вірю. Щоб ви більше про таке навіть не думали, ось вам на прощання мій поетичний заповіт.
І вона продекламувала:
Переступи межу. І вийди в таємничість. Дмухни за вітром попіл та іржу. Хіба не чуєш — ключ за хмарами курличе? Переступи межу. Переступи межу. Суворо глянь довкіл і запитай сумління: — Кого чекаю тут? І що я бережу? — Хто в небо не росте — приречений на тління. Переступи межу. Переступи межу! Багато голосів. Та лиш один — пророчий: — Що зв’яжеш у душі — те в вічності зв’яжу! Під ноги не дивись. Здійми до Тайни очі. Переступи межу. Переступи межу!..
Надійка обняла подругу, заплакала.
— Ну чого ти, чого? — дивувалася Віола.
— Не знаю, — прошепотіла Надійка. — Серце стислося. Здалося, що я вже тебе не побачу…
— Дурниці, — пробурчав Іван, нервово потираючи кістляві долоні. — Гарантія у наших космічних кораблів — сто відсотків. Або майже сто. Точно кажу. За останні роки — жодної катастрофи. Жодної жертви. Так що, дівчата…
Він не закінчив фрази і замовк. І Віола теж мовчала, сумно дивлячись на Надійку. Чому вона мовчала? Чому нічого не відповіла на дивне віщування подруги?
9
Почалися дні напруженого тренування. Віола добре витримувала всі необхідні вправи в барокамері та центрифузі. А у вільний від занять час гуляла в лісі. Тут вона відчувала себе серед друзів. Обнімала білокорі стовбури берізок, пестила чутливими пальцями шорстку кору сосен. Прислухаючись до урочистого дзвону лісових велетнів, шепотіла їм ніжні слова:
— До побачення, сестриці… До зустрічі, браття… Я лечу від вас. Чи вернуся — не знаю…
Вона простягала руки до мерехтливого дивокола, ніби віддавала зіркам свою душу.
— Зорі, прийміть мене. Я прагну до вас… Зорі, відкрийте свою тайну!
Вона легко вальсувала серед галявини, і танцювали разом з нею зірки, місяць, золотаві хмаринки, дерева. І здавалося дівчині, що в ритмі її танцю в просторі починає звучати мелодія радісної симфонії.
Одного дня Віола зустріла в холі Космоцентру Віктора. Обоє були страшенно вражені. Космонавт напружено дивився в очі дівчині, тривожно мовчав. Вона ясно, по-дитячому всміхнулася, подала руку. Він полегшено зітхнув.
— Здрастуй, Віоло.
— Здрастуй, Вікторе.
— Віоло, так багато днів минуло відтоді, як ми… Ціла вічність. Тоді я, знаєш…
— Не треба, мовчи…
— Ні, треба. Треба, Віоло… Я багато передумав, багато збагнув. Віоло, я тебе…
— Мовчи, Вікторе. Не треба…
Дівчина благаючим поглядом глянула на нього, підняла застережливо вгору долоню.
— Віоло! Чому борониш мені сказати заповітне?
— Мовчи, мовчи. Я чую, знаю все. І мені радісно…
— Це правда?
— Правда.
— Я читав, що ти маєш летіти до комети.
— Так.
— Я теж лечу. На Марс. Незабаром старт.
— Я чула, Вікторе. Я знала, що ти такий… незвичайний…
Віктор торкнувся пальцями Віолиної долоні. Поглянув на її бліде, одухотворене обличчя, на сяючі смарагдові очі. Зітхнув легко і щасливо.
— Хай буде так, як є, Віоло. Після повернення з неба ми стрінемося знову… І хай тоді моє серце скаже все, що я приготував для тебе…
Він рушив до виходу, перед тим, як зачинити двері холу, ще раз оглянувся. А Віола довго дивилася вслід йому, шепотіла:
— Чи буде воно — повернення? Чи буде?
Вона зайшла до лікаря, слухняно витерпіла всі процедури. Літня гарна жінка з пронизливими сірими очима вимірювала їй тиск, жартувала:
— Вам позаздрить будь-який космонавт. Можете летіти хоч до іншої зірки…
— Туди, може, й полечу, — задумливо сказала Віола, дивлячись у простір.
— Що ви сказали? — здивовано перепитала лікарка.
— Та ні… нічого! — спалахнула Віола. — То я так… замислилась…
Того ж вечора вона знову зустрілася в холі з Віктором. Він кинувся до неї, схопив за руку.
— Віоло! Я шукав тебе. Я дізнався, що ти вже цими днями…
— Так, це правда. Післязавтра.
— Чому ж не сказала одразу? Чому промовчала?
— А що це міняє? Проте, добре, що ти прийшов сьогодні. Я тобі відкрию свою таємницю. Лише тобі, Вікторе…
— Яка в тебе може бути таємниця, Віоло?
— Велика таємниця. Слухай…
Вона підвела Віктора до вікна. Звідси видно було зорі, мерехтіння ліхтарів, задумливі дерева в осінньому вбранні, що роняли барвисте листя на темні смуги асфальтових доріжок.
— Вікторе… річ у тім, що я… не повернуся…
Віктор закам’янів. Він якусь мить помовчав, потім жалібно всміхнувся. Дівчині було важко дивитися на нього, вона опустила вії.
— Віоло, ти, звичайно, жартуєш. Як можна летіти з таким передчуттям?
— Це не передчуття, — заперечила вона. — Це знання…
— Що ти вигадала?
— Послухай. Я тобі все поясню. Я прийшла до висновку, що комета, котра тепер наближається до Землі, штучна…
— Що за химерна ідея?
— Я певна, що це — посланець іншого світу.
— А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.
