Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

— Чому ви не спустилися в нижні каюти? — важко дихаючи, запитав Стерн.

— Там двері замкнені, — відповів я.

— Замкнені? Не може бути!

— Кажу ж вам, замкнені, — повторив я.

— Це Сміт! Тільки Сміт здатний на такий злочин! — нахмурившись, промовив капітан.

Буря несамовито завивала, вода під нами клекотіла, яхта тріщала й безпорадно металась у всі боки, мов трісочка.

— Та й міцна ж, сто чортів! — промовив Стерн. — Але якщо ураган не вщухне, всього можна сподіватись. Коли б тільки троси керма не обірвалися. Без керма Пітер не зможе тримати яхту проти хвиль, вони почнуть бити в борти і потрощать наше корито. Ви любите життя?

— А хто ж його не любить? — зітхнув Я.

— Помирати нікому не хочеться, та все одно всі помремо. Ви плавати вмієте?

— Вмію і дуже добре.

— Навіть дуже добре? — іронічно засміявся капітан. — Що ж, чудово! На випадок катастрофи спробуйте протриматись на воді якомога довше. Кожна виграна година все-таки краща за смерть.

Думка капітана була правильна, але в його голосі я відчув іронію і дуже здивувався. Нам загрожує велика небезпека, а він жартує.

— А до острова Тамбукту далеко? — запитав я, побоюючись, щоб капітан не вважав мене за боягуза.

— Не знаю. Хвилі потішаються над нами, як їм заманеться, важко сказати, куди нас однесе.

Капітан замовк і сів на лаву. Я запитав про Джоні та помічника повара. Вони забрались у трюм до робітників. Значить, встигли врятуватись.

— Цікаво, як себе почуває зараз містер Сміт?

— Не знаю, — буркнув капітан. — Мабуть, читає про острів Тамбукту, а може, й «Дон-Жуана» перегортає… — І, грюкнувши кулаком по стіні каютки, гнівно закричав: — Негідник! Як у нього вистачило совісті замкнути двері! Ні, людина на таке нездатна, сер! Ні, ні, це тільки він міг таке зробити!

— Ніяк не збагну, навіщо він замкнувся? — запитав я.

— Навіщо, питаєте? Щоб не натекло води, коли хтось відчинятиме двері. Щоб не помокли килими!

Вдарила нова хвиля, і наша каютка жалібно затріщала. Капітан виглянув у віконце й знову сів, стомлено зсутулившись.

— Схоже на те, що тут доведеться просидіти всю ніч. Та що там… може, більше й не побачимо світу божого…

— А ви певні, що яхта не витримає? — здригнувся я.

— Зовсім не певен. Але все-таки яхта міцна, з залізним драфтом.[4] Містер Сміт любить життя і не пошкодував грошей.

Настала ніч. Слюдяне віконечко почорніло, неначе хтось обляпав його тушшю. Буря не вщухала. Навпаки, хвилі, мов роздратовані хижаки, ще лютіше напирали на яхту. Капітан притулився спиною до стіни й заплющив очі.

— Хочете заснути? — запитав я.

— Спробую. Якщо будемо тонути, розбудіть і мене.

— А як же ваш обов'язок? Адже капітан не має права залишати корабель у небезпеці.

— Не хвилюйтесь, я свій обов'язок виконаю до кінця. Пітер дуже добре справляється з кермом, а мені треба трохи поспати, щоб зібратися з силами. Не ті вже літа, хлопче, дуже швидко стомлююсь. Раджу й вам зробити те саме. Ляжте в кутку й подрімайте. Це дуже корисно.

Я сів на підлогу й сперся об дощану стіну. Палуба під нами здригалася. Заснути я так і не зміг, але відчув, що тіло моє відпочиває. Шкода тільки, що не можна пробратися до їдальні. А в своєму ліжку чи на дивані в кают-компанії я почував би себе набагато краще. Містер Сміт сидить собі десь, попиває віскі і курить сигару, а це все-таки приємніше, ніж захлинатися солоною водою. Чи, може, плантатор зараз думає про свою дружину та дітей? Якщо Сміт загине, вони одержать у спадщину його багатство, над яким він тремтів увесь вік.

Капітан теж не спав. Та й як ти заснеш, коли під тобою справжнє пекло! Він раптом запитав мене, чи я вірю в загробне життя. Сто чортів! Знайшов час для жартів!

— Що таке смерть? — міркував Стерн уголос. — І що залишається від людини після смерті? Згадка про її діла? Припустімо, але ж які діла у мене? Ні хороших, ні поганих. Як на вашу думку, чи є загробне життя?

— Досить! — гаркнув я в нестямі. — Напевно, у деяких людей смерть, перш ніж відібрати життя, відбирає розум.

Капітан не образився.

— Добре вам, — бубнів, він у своєму кутку. — Ви людина невіруюча, тому й не думаєте — є загробне життя чи немає. А от я — зовсім інше. Сумніваюсь і в тому, в що вірю, і в тому, в що не вірю. Але найгірше — це те, що в мене немає тютюну. А без тютюну я завжди починаю філософствувати. Та ще як згадаю, що містер Сміт десь там попихкує сигарою і тягне віскі, — у мене аж жижки починають дрижати. Гад! Аби можна було добратись до палуби, я б двері в кубрику виламав! — капітан аж кипів від обурення. Потім, трохи заспокоївшись, повів далі:— Доки триватиме цей кошмар? Буря розходилась, може, і на всю ніч. А в мене ані грама тютюну! Уявіть собі тільки, що це значить для курця! Мука, страшенна мука! Чому ви мовчите?..

В цю мить пролунав оглушливий тріск. Сильний удар трусонув яхту, вона підстрибнула і впала на щось тверде. Дверцята капітанської каюти, з шумом розчинились, а саму каюту зірвало з палуби і разом з нами кинуло в море… Все сталося так несподівано й швидко, що я опам'ятався тільки глибоко у воді. Тиша і спокій, які панували тут, здалися мені страшнішими за саму катастрофу. «Смерть», — така була перша думка, що блискавкою промайнула в моїй свідомості. Але ж я був живий, і прагнення жити охопило мене