Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

Але з другого боку - саме Медж годувала його, вона поралася на кухні, і завдяки їй, і тільки їй, йому дозволялося переступати цю священну межу. Саме цим і сподівалась Медж перекрити вади своєї одежі. Тоді й Уолт узявся на хитрощі, призвичаюючи Вовка лежати біля себе, коли він працює, і раз у раз відривався від роботи, щоб погладити собаку й погомоніти з ним. Кінець кінцем Уолт переміг,- певне тільки тому, що він чоловік, дарма що Медж нарікала: мовляв, досі вони могли б мати ще чверть милі плюскотливого струмка і принаймні зо два західних вітри проносилися б над їхнім гайком секвойїв, якби Уолт ревніше заходився перевтілювати пісні, полишивши на Вовчий розсуд вибирати, хто йому любіший...

- Пора б уже на звістку про ті мої тріолети,- озвався Уолт по тому, як вони хвилин п’ять мовчки спускалися стежкою.- На пошті вже, звичайно, лежить переказ, і ми перетворимо його на чудову гречану муку, галон кленового сиропу й нові калоші для тебе.

- І на чудове молоко чудової корови місіс Джонсон,- додала Медж.- Адже завтра, як ти знаєш, перше.

Уолтове обличчя мимоволі спохмурніло, але за мить просяяло, і він поляскав рукою по нагрудній кишені.

- Не турбуйся. Тут у мене лежить прегарна новенька корова, найдійніша на цілу Каліфорнію.

- Коли це ти встиг? - здивувалася вона, а тоді дорікнула: - І ніколи ти мені не показуєш.

- Я приберіг їх, щоб прочитати тобі дорогою на пошту, в такій гарній місцині, як ось ця,- відповів він і кивнув їй на суху колоду, де можна було посидіти.

З-під заростей папороті вибивався струмочок і, обмиваючи замшілий валун, біля самих їхніх ніг перетинав стежку. З долини чувся веселий спів лугових жайворонків, а навколо, то на осонні, то в затінку пурхали великі жовті метелики.

Уолт саме упівголоса читав свій рукопис, коли це долинув якийсь шум ізнизу. То була чиясь важка хода, що її час від часу супроводив глухий стукіт зрушеного з місця каміння. Щойно Уолт скінчив читати і запитливо глянув на Медж, чекаючи її схвалення, як з-за повороту вийшов якийсь чоловік. Він був без шапки й зарошений потом. Носовичком в одній руці він витирав обличчя, а в другій тримав нового капелюха і зім’ятий крохмальний комірець, знятий з шиї. Це був гарної статури чоловік, і могутні м’язи його так і випиналися з-під новісінького, тільки-но з магазину, чорного костюма.

- Припікає,- привітав його Уолт. Він вірив у людську товариськість і ніколи не минав нагоди скористатися з неї.

Чоловік зупинився й кивнув.

- Довго я тут не витримав би,- напіввибачливо мовив він.- Я більше призвик до морозу.

- Ну, тут ви його не знайдете,- засміявся Уолт.

- Та певно,- відповів той.- Але я його зовсім і не шукаю. Мені треба знайти свою сестру, може, ви знаєте. Її звуть Джонсон, місіс Вільям Джонсон.

- То чи не ви часом її клондайкський брат,- озвалася Медж, і очі її загорілись цікавістю,- про якого ми стільки чули?

- Так, це я,- скромно відповів незнайомець.- Мене звати Міллер, Скіф Міллер. Я, бачите, хотів зробити їй сюрприз.

- Тоді все правильно. Тільки ви йшли навпростець, стежкою.- Медж підвелась і заходилася пояснювати, вказуючи на ущелину за чверть милі від них.- Бачите он ті секвойї? То йдіть стежиною, що звертає праворуч. Це найкоротший шлях до місіс Джонсон. Я думаю, ви не заблудитесь.

- Добре, дякую, мем.

Прибулець зробив видиме зусилля піти, але ноги його, здавалося, прикипіли до землі. Він дивився на Медж, дивився з неприхованим захватом, сам того зовсім не свідомий, аж поволі його заливала хвиля збентеження, і він безпорадно заборсався в ній.

- Нам би хотілося почути про Клондайк,- заговорила Медж.- Може, ми якось зайдемо до вас, поки ви гостюватимете в сестри? О, або ще краще було б, якби ви завітали до нас на обід.

- Добре, дякую, мем,- машинально відказав він. Тоді раптом схаменувся і додав: - Але ж я не затримаюся тут довго. Мені конче треба назад на північ. Я їду сьогодні-таки, вечірнім поїздом. Бачте, в мене угода з урядом на перевезення пошти.

Коли Медж сказала, що це дуже кепсько, він знову зробив зусилля, щоб піти. Але не зміг відірвати погляду від обличчя Медж. І в своєму непідробному захваті він навіть забув про збентеження, а сама Медж зашарілася і зніяковіла.

Тут Уолт вирішив, що саме пора йому порушити незручну мовчанку, коли це Вовк, що шумотів десь у чагарях, своїм вовчим скоком вибіг на стежину.

Нерішучості Скіфа Міллера враз не стало. Гарненька жінка поперед нього де й поділася. Тепер погляд його зупинився на псові і неймовірний подив застиг у нього на обличчі.

- Бий мене сила божа! - повільно й повагом промовив він і тяжко опустився на колоду, не помічаючи, що Медж і далі стоїть.

На звук його голосу вуха Вовкові прищулились, а паща радісно ощирилася. Трюхцем підбігши до незнайомця, він спершу понюшив його руки, тоді лизнув їх язиком.

Скіф Міллер погладив його по голові, раз у раз повільно й повагом приказуючи:

- Бий мене сила божа!

- Пробачте, мем,- промовив він за хвильку,- але я ніяк не можу отямитися з подиву.

- Ми теж здивовані,- невимушено відповіла Медж,- бо ще ніколи не бачили, щоб Вовк до кого-небудь підходив.

- То ви кличете його Вовком? - поцікавився чоловік.

Медж кивнула.

- Але я не збагну його прихильності до вас. Може, це тому, що ви з Клондайку. Адже він клондайкський собака.

- Авжеж, мем,- якось неуважно мовив Міллер. Він узяв передню лапу Вовка, обмацав підошву.- Зм’якли,- зауважив він.- Давнувато не бував у запрягу.

- Диво дивне, скажу я вам,- втрутився Уолт,- як