Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

ТРЕТЯ ПОДОРОЖ СІНДБАДА

На другий день гості прийшли. Прийшов і носильщик, який уже починав забувати про недавні злидні.

Після обіду Сіндбад став говорити:

«- Серед бенкетів та розваг я швидко став забувати про колишні страшні пригоди. А розкішне, сите життя мені почало обридати. Я був молодий, дужий - хотілось якоїсь діяльності. Скінчилось тим, що я знову поклався на долю, забрав товаришів-торговців, накупив різного краму і сів на корабель у Бальсорі.

Довго ми плавали цілком щасливо, приставали до різних земель і вигідно торгували своїм крамом.

Та раз колись серед моря нас застала буря. Декілька днів корабель наш гойдали хвилі і кидали його, як тріску, доки не пригнали його до якогось невідомого острова. Ми, звичайно, раділи, що остались живі, але капітан поспішив нас розчарувати:

- Доленько наша! - крикнув він.- Думали ми втекти від одного лиха, та зустріли ще більше. Знайте, що на цьому острові живуть дикуни, з ніг до голови покриті вовною. Хоч вони і невеликого росту, але їх сила така, що змагатися з ними не може бути і думки. Бережіться поранити або убити кого-небудь з них, бо тоді ми всі пропали.

На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху.

Коли вони стали обрубувати якорного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі поплили далі назад. З похиленими головами пішли по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі ми були голодні.

Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль - у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого - довгі палки для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали ми досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь пораду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені і зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком. Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.

Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому із нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти капітана над огнем.

Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей.

Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, ми стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.

Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь наїстися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, ми мусили знов вернутися в оселю людоїда.

Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв і знову ліг спати, і спав до самого світу. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть все-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитись зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.

- Друзі мої,- сказав я їм.- Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які оставимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякім разі, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища.

Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного з своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Ледве він захріп, я та ще десятеро, самих сміливих і прудких людей між нами, взяли по залізній палиці, розпекли їх на огні і всі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.

Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів.