Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 46
Перейти на сторінку:
з та­кiвських, щоб ко­мусь по­ко­ря­тись.

Другого дня Кай­да­ши­ха знов збу­ди­ла ра­но не­вiст­ку, а са­ма вкри­лась з го­ло­вою на пе­чi й за­оха­ла. Мот­ря вже не йня­ла вi­ри то­му охан­ню. Во­на зва­ри­ла обiд, за­мi­си­ла дi­жу. Ро­бо­ти бу­ло ба­га­то. Не­вiст­ка веш­та­лась, на­че му­ха в ок­ро­пi, скрiзь всти­га­ла, а свек­ру­ха, встав­ши з пе­чi, тiльки ха­ту ви­ме­ла, ще й смiт­тя по­ки­ну­ла за­раз за по­ро­гом. Мот­ря вже сер­ди­то пог­ля­да­ла на свек­ру­ху й на­си­лу здер­жу­ва­ла сво­го язи­ка. Вип­лес­ка­ла во­на хлiб, по­сад­жа­ла в пiч i по­да­ла на стiл обiд. Борщ вий­шов нес­мач­ний. Свек­ру­ха тiльки лож­ку вмо­чи­ла й не їла бор­щу.


- Недобрий, доч­ко, сьогод­нi зва­ри­ла борщ. Ма­буть, i сьогод­нi са­ло збiг­ло, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.


- Бо ви, ма­мо, не ду­же по­ма­га­ли ме­нi ва­ри­ти, а в ме­не не де­сять рук, а тiльки двi, - од­рi­за­ла Мот­ря.


- Хто ви­дав так го­во­рить ма­те­рi! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха нав­ча­ючим го­ло­сом. - Ко­ли не вмiєш га­разд, то тре­ба вчи­тись. I я не вмi­ла, але па­ни вив­чи­ли ме­не на еко­но­мiї.


- Я, хва­ли­ти бо­га, пан­щи­ни не ро­би­ла й у па­нiв не вчи­лась, - знов од­ру­ба­ла Мот­ря.


Кайдашиха за­мовк­ла й при­ку­си­ла язи­ка. Во­на до­га­да­лась, що Мот­ря не за­мов­чу­ва­ти­ме.


Настала су­бо­та. Ро­бо­ти бу­ло ще бiльше. Кай­да­ши­ха тiльки ха­ту за­ме­ла та й сi­ла ко­ло вiк­на ста­рi со­роч­ки ла­тать. Мот­ря пiд­ма­за­ла стi­ни, об­ма­за­ла ко­мин, гру­бу, при­пi­чок. Кай­да­ши­ха прий­шла до ко­ми­на, зак­ла­ла ру­ки за спи­ну, на­хи­ли­ла го­ло­ву до ко­ми­на i роз­див­ля­лась, чи доб­ре не­вiст­ка по­ма­за­ла.


- Помаж, моя ди­ти­но, ко­мин ще раз. Як ма­жеш, то не кру­ти ду­же вiх­тем, а так, моє сер­денько, дрiб­ненько та дрiб­ненько пер­ше впо­довж, а по­тiм упо­пе­рек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiх­тi знать, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. Мот­ря гля­ну­ла на ко­мин, а ко­мин був доб­ре об­ма­за­ний i тiльки де-не-де бу­ло знать вi­хоть.


- Матерi бу­ло все вго­диш, а вам не пот­ра­пиш вго­дить, - нес­мi­ли­во обiз­ва­лась не­вiст­ка.


- Я, сер­це, бу­ва­ла в свi­тах i знаю, як що ро­биться. Я, бу­ло, як ма­жу панськi по­кої, то не­на­че ви­ма­люю. А ти, сер­денько, як бу­деш ме­не слу­ха­ти та бу­деш пильну­вать, то й со­бi нав­чиш­ся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха та й знов сi­ла ко­ло вiк­на ши­ти, ще й пiс­нi за­тяг­ла.


- Чи ти, ста­ра, зду­рi­ла на ста­рiсть, чи що? - обiз­вав­ся Кай­даш. - Сьогод­нi су­бо­та, а во­на пiс­нi за­тяг­ла.


Кайдашиха за­мовк­ла. Їй бу­ло со­ром пе­ред не­вiст­кою.


Минув тиж­день. Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ла зва­ти Мот­рю сер­деньком i вже ору­ду­ва­ла нею, на­че най­мич­кою. Во­на прос­то за­га­ду­ва­ла їй ро­би­ти ро­бо­ту, третього тиж­ня вже по­ча­ла на не­вiст­ку кри­чать, а да­лi й до­ко­ря­ти. Мот­ря на­си­лу вдер­жу­ва­ла язи­ка й тiльки пог­ля­да­ла на свек­ру­ху сер­ди­тим оком.


Настала Пи­ли­пiв­ка. По­тяг­ли­ся дов­гi, як мо­ре, но­чi. Мо­ло­ди­цi на се­лi по­ча­ли вста­ва­ти вдос­вi­та пряс­ти.


- Мотре! - кри­ча­ла з пе­чi Кай­да­ши­ха. - Вста­вай пряс­ти. Чи ти не чуєш? Вже тре­тi пiв­нi прос­пi­ва­ли, а ти спиш. Тре­ба пряс­ти на по­лот­но. Мот­ре! Чи ти спиш?


Мотря вста­ла, зас­вi­ти­ла свiт­ло, роз­па­ли­ла в че­люс­тях трiс­ки й сi­ла ко­ло пе­чi пряс­ти. Кар­по й Лав­рiн повс­та­ва­ли й ста­ли ко­ло при­пiч­ка но­га­ми м'яти ко­ноп­лi, а Кай­да­ши­ха вкри­лась з го­ло­вою й знов зас­ну­ла. Вже Мот­ря нап­ря­ла пiв­по­чин­ка й по­ча­ла прис­тав­лять до пе­чi обiд, як Кай­да­ши­ха злiз­ла з пе­чi й сi­ла за гре­бiнь. Вже над­во­рi ста­ло свi­та­ти. Мот­ря ста­ла од­жи­мать со­роч­ки з вiд­мо­ки, а Кай­да­ши­ха на­вiть ха­ти не ви­ме­ла.


Дiло нi­би го­рi­ло в Мот­ри­них ру­ках. Во­на од­жи­ма­ла плат­тя й ра­зом по­ра­лась ко­ло пе­чi. Кай­да­ши­ха ра­зiв зо два од­су­ну­ла гор­щик од жа­ру, ви­мi­ша­ла ка­шу, а ха­ти все-та­ки не за­ме­ла. Мот­рю взя­ла злiсть. "Не бу­ду за­мi­тать ха­ти, - по­ду­ма­ла во­на, - ану, чи ви­ме­те свек­ру­ха".


Вже сi­ли за обiд, а ха­та бу­ла не­за­ме­те­на.


- Чом це ти, Мот­ре, ха­ти й до­сi не за­ме­ла? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Чи ти хо­чеш, щоб з нас лю­ди смi­ялись?


Мотря на­то­ми­лась ко­ло ро­бо­ти, її взя­ла злiсть. Во­на ви­ли­ла з но­чо­вок у по­мий­ни­цю луг i так ки­ну­ла но­чов­ки на ос­лiн, що во­ни пос­ковз­ну­лись i по­ле­тi­ли на зем­лю.


- Легеньку ру­ку маєш! Ле­генько ста­виш, не­вiст­ко! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Мот­рю. - Од­нi ноч­ви маємо, а ти й тi роз­бий.


- Як ро­зiб' ю, то ку­пи­те дру­гi, - од­ру­ба­ла Мот­ря.


Кайдашиха по­ба­чи­ла, що не­вiст­ка сер­диться на неї. Її са­му взя­ла злiсть.


Настав ве­чiр, а в ха­тi бу­ло смiт­тя тро­хи не по кiс­точ­ки. Кай­да­ши­ха ста­ла й со­бi од­жи­мать со­роч­ки, а ха­ти не за­ме­ла.


- Чому це у вас i до­сi ха­та не ме­те­на? - спи­тав Кар­по, увiй­шов­ши в ха­ту.


- Бо твою жiн­ку сьогод­нi пе­ре­ло­ги на­па­ли, - ска­за­ла вже сер­ди­то Кай­да­ши­ха.


- Не знаю, ко­го на­па­ли пе­ре­ло­ги, - лед­ве обiз­ва­лась Мот­ря й так скру­ти­ла со­роч­ку в ру­ках, що во­на чвак­ну­ла, нi­би зак­ри­ча­ла, а бриз­ки хлюп­ну­ли Кай­да­ши­сi в очi.


- Якого це ти не­чис­то­го так ля­паєш? Ще ма­ло смiт­тя в ха­тi, то не­хай бу­де грязь, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Чом ти своїй жiн­цi нi­чо­го не ска­жеш? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха до Кар­па. - Хi­ба ти не ба­чиш, що во­на ме­не не слу­хає та дi­ла не ро­бить.


- А це хi­ба ж не дi­ло? Не в пiж­мур­ки ж граю, - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря.


- Чому ти, Мот­ре, i до­сi не за­ме­ла ха­ти? - про­мо­вив Кар­по до жiн­ки.


- Не за­ме­ла, бо гу­ляю од са­мої пiв­но­чi. Ось уже й рук i нiг не чую, так на­тан­цю­ва­лась, - про­мо­ви­ла Мот­ря.


- Та чо­го це ти кри­чиш, як на батька! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Ме­нi вух не по­зак­ла­да­ло: чую.


- Я на батька не кри­ча­ла нi­ко­ли, а в вас му­сиш кри­чать, ко­ли ро­биш на всю сiм'ю са­ма.


- А хi­ба ж ти ро­биш са­ма? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.


- А хто ж ме­нi по­ма­гає, ко­ли ха­та й до­сi не за­ме­те­на, - крик­ну­ла Мот­ря.


- Чого це ти, Мот­ре, кри­чиш на ма­тiр? Ма­ти те­бе не на­во­дить на злий ро­зум, а на доб­рий, - обiз­вав­ся Кар­по.


Мала ро­зум, а в вас, ма­буть, оце за­гу­би­ла, - ска­за­ла че­рез зу­би Мот­ря. Во­на од­жи­ма­ла так здо­ро­во, що аж на­мис­то бряж­ча­ло i ду­ка­чi ко­ли­ва­лись.


Мотря поск­ла­да­ла плат­тя на ко­ро­мис­ло й пiш­ла пра­ти на ста­вок. В ха­тi ста­ло ти­хо. Кай­да­ши­ха взя­ла вi­ник i ви­ме­ла ха­ту й сi­ни.


- Ти, Кар­пе, не по­ту­рай своїй жiн­цi, а то во­на ме­не не слу­хає, ще й лає. Во­на ме­не зов­сiм не має за ма­тiр. Що з то­го, що во­на ро­бо­ча, ко­ли ха­та три днi стоїть не­ме­те­на?


- Не три днi-бо, а тiльки один день, - ска­зав Кар­по.


- Так, си­ну, так! Дер­жи ру­ку за жiн­кою, а ма­те­рi не мож­на бу­де да­лi в своїй ха­тi й

1 ... 8 9 10 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"