Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Fata morgana, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

255
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Fata morgana" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 30
Перейти на сторінку:
сум. Пла­чуть го­лi де­ре­ва, пла­чуть со­лом'янi стрi­хи, вми­вається сльоза­ми убо­га зем­ля i не знає, ко­ли ос­мiх­неться. Сi­рi днi змi­ня­ють тем­нiї но­чi. Де не­бо? Де сон­це? Мi­рi­ади дрiб­них кра­пель, мов вмер­лi на­дiї, що зня­лись за­над­то ви­со­ко, спа­да­ють до­до­лу i пли­вуть, змi­ша­нi з зем­лею, бруд­ни­ми по­то­ка­ми. Не­ма прос­то­ру, не­ма роз­ва­ги. Чор­нi ду­ми, го­ре сер­ця, кру­тяться тут, над го­ло­вою, ви­сять хма­ра­ми, ко­тяться ту­ма­ном, i чуєш ко­ло се­бе ти­хе ри­дан­ня, не­мов над вмер­лим…

Маленьке, сi­ре, зап­ла­ка­не вi­кон­це. Крiзь йо­го вид­ко обом - i Анд­рiєвi i Ма­лан­цi, як бруд­ною, розг­руз­лою до­ро­гою йдуть за­ро­бiт­ча­ни, йдуть та йдуть чор­нi, по­хи­ле­нi, мо­к­рi, не­щас­нi, не­мов ка­лi­ки-жу­рав­лі, що вiд­би­лись од сво­го клю­ча, не­мов осiн­нiй дощ. Йдуть i зни­ка­ють у сi­рiй без­вiс­тi…


Тьмяно в ха­луп­цi. Цi­дять мо­рок ма­ленькi вiк­на, хму­ря­ть­ся вог­кi кут­ки, гнi­тить низька сте­ля, i пла­че за­жу­ре­не сер­це. З цим без­ко­неч­ним ру­хом, з цим бе­зу­пин­ним спа­дан­ням дрiб­них кра­пель пли­вуть i згад­ки. Як крап­лi сi - упа­ли й за­ги­ну­ли в бо­ло­тi днi жит­тя, мо­ло­дi си­ли, мо­ло­дi на­дiї. Все пiш­ло на дру­гих, на сильнi­ших, на щас­ли­вi­ших, не­мов так i тре­ба.


Немов так i тре­ба…


А дощ iде… Гор­ба­ти­ми тi­ня­ми у хат­нiм прис­мер­ку, си­дять ста­рi, не­мов рi­ша­ють за­га­да­не Гуд­зем зав­дан­ня: - чи прий­де ко­за до во­за? А ма­буть, прий­де…





ЧАСТИНА ДРУГА



Снiги впа­ли ве­ли­кi, i Анд­рiй ра­до про­ки­дає од по­ро­га до во­рiт стеж­ку. Во­но усе ж ро­бо­та, та й не му­сить чо­ло­вiк вiч­но стир­ча­ти в ха­тi, де свi­тить по­рож­нiм оком го­лод та нуж­да тов­четься по вог­ких кут­ках. Бо то, па­не доб­род­зею, при­хо­дять ос­тан­нi ча­си: i рад би щось за­ро­би­ти, та не­ма де. Не знаєш, як пе­ре­бу­ти зи­му. Ма­лан­ка чор­на, зсох­лась уся на ша­ба­тур­ку, тiльки оком пе­че та ко­лить, та бу­хи­ка по ха­тi, аж шиб­ки де­рен­чать. Ве­сiльну пам'ятку маєш, Ма­ла­сю. Аяк­же… Як брав па­нич Льольо, той, з су­сiдньої еко­но­мiї, в на­шо­го дi­ди­ча доч­ку, ста­ра на­че зду­рi­ла: чим стрi­ну, як бу­дуть од вiн­ця їхать - яч­мiн­ним хлi­бом? Во­на в них слу­жи­ла, на її очах i па­нич ви­рiс… Бi­га­ла по се­лу, змок­ла, на ка­чан змерз­ла, по­ки не вип­ро­ха­ла десь па­ля­ни­цi. Ли­бонь в ко­ва­ли­хи. Прав­да, дав па­нич Льольо два зло­ти та один ба­бi Мар'янi од­да­ла, бо як схо­пи­ла колька, то ма­ло ду­ша не втiк­ла з тi­ла. А те­пер маєш - бу­хи­кай, сер­це… па­н­ську лас­ку ви­ки­дай з гру­дей…


Андрiй ро­зiг­нув спи­ну i заст­ро­мив ло­па­ту. Вiн заг­рiв­ся, ди­мiв па­рою, не­на­че ко­мин, ву­си i бро­ви ста­ли в нього мо­лоч­нi.


Село бу­ло за­си­па­не снi­гом до по­ло­ви­ни, ни­зенькi ха­ти осi­ли пiд синьою ба­нею не­ба, не­мов ба­би в на­мiт­ках на ко­лi­на ста­ли у церк­вi; за ко­ли­во­ро­том по по­лi око м'яко бiг­ло снi­га­ми аж до край­не­ба i не ма­ло на чо­му спи­ни­тись.


Андрiй взявсь за ло­па­ту i знов зло­вив за­губ­ле­ну дум­ку.


Бо вiн со­бi так пок­ла­дає: як пi­де чо­ло­вi­ко­вi з яко­го дня, то так во­но вже i йдеться… Ста­ра ка­же, що зна­ла, а вiн не спо­дi­вав­ся на­вiть. Де-де! Щоб син ха­зяй­ськiй та взяв убо­гу? Щоб Про­кіп зас­ва­тав Га­фiй­ку? Ну, що ж, та­ки бу­ло. Рiзд­во iз ха­ти, а ста­рос­ти в ха­ту, та нi­чо­го з то­го не вий­ш­ло. За­тя­лась дiв­ка i анi руш. Йо­му нi­чо­го, а Ма­лан­ці го­ре ве­ли­ке. Не спа­ла, а сни­лось за ха­зяй­ським си­ном ба­чи­ти доч­ку, по­ле ора­ти, в го­ро­дi са­ди­ти… Ха-ха! об­ли­жи губ­ки, Ма­ла­сю… Дiв­ка не хо­че. Гля­ди, чи не Мар­ко в го­ло­вi в неї. Мо­же, вже й кiс­точ­ки йо­го згни­ли, мо­же, по­мер десь у тюр­мi. Бу­ла дiв­ка як огi­ро­чок, а ста­ла не­мов чер­ни­ця. Схуд­ла, мов­чить i до батька жаль має. А вiн чим ви­нен? Хi­ба вiн зав­дав Гу­щу в тюр­му? Бо що, па­не доб­род­зею, бун­тар, то та­ки прав­да, зна­ли, що з ним зро­би­ти…


Хе, от вже й вто­мив­ся. Геть чис­то зах­ляв на зи­му, за­хар­чу­вав­ся. Ще лi­том нi­чо­го: бу­ря­чок там, ци­булька, риб­ки на­ло­виш…


Ну, Про­кiп не мав чо­го жда­ти. Iн­шу зас­ва­тав... Аяк­же… Ма­лан­ка аж пла­ка­ла з злості…


- Га! Фаб­ри­кант! Бач, як ста­рається, щоб жiн­ка нi­жок не за­мо­чи­ла, бо­ляч­ка б… Здо­ров!


- Ху!.. Бо­дай вас, Хо­мо, як на­ля­ка­ли… Дай, бо­же… взнаєте, те­пер та­кий по­лох­ли­вий, що й тi­нi своєї бо­юся.


- Хiба в те­бе ду­ша? От за­ячий дух…


Хома ви­ди­мо глу­зує. В зморш­ках ста­ро­го без­ву­со­го-ви­ду гли­бо­ко за­ляг­ла злiсть.


Андрiй звик вже до то­го. Вiн знає, що вiд­ко­ли пан прог­нав Гуд­зя, злид­нi ще гiр­ше йо­го об­сi­ли, а про­те ка­же:


- Добре вам, Хо­мо, що ви са­мi, а у ме­не три пельки в ха­тi.


- Ха-ха… Ме­нi? А, доб­ре, бо­дай йо­му так лег­ко зди­ха­ти, як ме­нi жи­ти…Став пи­во, ска­жу но­ви­ну.


- Де-де? Я вже за­був, яке во­но на смак… Про фаб­ри­ку? Ет, ба­га­то вже го­во­ри­ли…


- Не вi­риш? Па­нич Льольо ста­вить гу­ральню.


- Та ну?


- Не ну, а справ­дi. З ста­рої са­хар­нi зроб­лять гу­ральню, ще й дiм для се­бе збу­дує Льольо, щоб вiн то­бi лус­нув на ра­дiсть.


- Та що ви ка­же­те? Звiд­ки?


- Не вi­рить, чор­то­ве зiл­ля… Ки­дай ло­па­ту, хо­дiм.


- Куди?


- Не пи­тай, а хо­дiм.


Андрiй кру­тив ло­па­ту в ру­ках i ней­мо­вiр­но ди­вив­ся на Гу­д­зя. Вреш­тi встро­мив ло­па­ту в снiг i опи­нивсь за во­рi­ть­ми.


- Нащо ло­па­ту по­ки­нув, ще хтось по­тяг­не, ти! - по­чув вiн го­лос Ма­лан­чин, але на­вiть не озир­нув­ся.


Брiв у снiг, пос­пi­шав за Хо­мою. Хо­ма ста­вив но­ги рi­шу­че, злiс­но, як го­во­рив, а снiг роз­ки­дав, на­че ко­ня­ка. Анд­рiй го­лос­но са­пав, йо­го очi бiг­ли ку­дись на­пе­ред, на­зуст­рiч му­ро­ва­ним стi­нам, що, зда­ва­лось, уже трем­тi­ли вiд жи­во­го ро­бо­чо­го ру­ху, уже бу­ха­ли з ко­ми­нiв ди­мом.


"На сей раз Хо­ма не ду­рить", ка­ла­та­ло сер­це в Анд­рiя.


Iшли без­люд­ним се­лом, за­си­па­ним снi­гом, мов глу­хим лi­сом, який швид­ше хо­тi­лось ми­ну­ти, щоб по­ба­чить прос­то­ри.


Коли ж на­реш­тi ка горб­ку пе­ред ни­ми за­чор­нi­ли руїни са­хар­нi, Анд­рiй ви­раз­но на мить по­ба­чив ди­ми, по­чув зна­й­о­мий го­мiн. Прав­да, ди­ми враз щез­ли, за­те бi­ля са­хар­нi роїлась ку­па лю­дей i чор­нi­ли пiд­во­ди.


- Куди бi­жиш? Пос­тиг­неш…


Андрiй од­мах­нув­ся ру­кою. Ет, що там те­пер Хо­ма… Вiн ба­чив уже вал­ку са­ней з ко­ло­да­ми, бру­са­ми, пов­нi луб­ки че­р­во­ної цег­ли, не­мов мис­ки ягiд, во­ло­ха­тих ко­ней, за­ку­та­них у влас­ну па­ру, зiг­ну­тi спи­ни, пiд­ня­тi пу­ги… Ньо… Вйо! Соб-соб!..


На под­вiр'ї сто­яв при­каж­чик i се­ред кри­кiв та зой­ку при­й­мав ма­те­рi­ал.


Андрiй бi­гав од са­ней до са­ней, об­ма­цу­вав де­ре­во, сту­кав по цег­лi, заг­ля­дав кож­но­му в очi, не­мов пи­тав­ся, чи прав­да? Пе­ред при­каж­чи­ком зняв шап­ку i дов­го мовч­ки сто­яв.


Пiдiйшов до Хо­ми i ос­мiх­нув­ся.


- Буде?


- А бу­де…


- Гуральня?


- Таже ка­зав.


Споловiлi, зе­лен­ку­ва­тi очi Анд­рiя бли­ща­ли, як лiд, що та­не на сон­цi. Во­ни пес­ти­ли чор­нi, за­дим­ле­нi стi­нi

1 ... 8 9 10 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Fata morgana, Коцюбинський"