Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

Андрiй не вит­ри­мав.

- Ах ти, п'яню­го, ко­то­лу­пе який­сь, а то­бi яке дi­ло до ме­не!.. - ки­нув­ся вiн до две­рей, та Ма­лан­ка не пус­ти­ла.

- Облиш!..- за­ви­ща­ла во­на про­ни­зу­ва­тим го­ло­сом i зас­вi­ти­ла до нього зе­ле­ни­ми, пов­ни­ми зло­ра­дої втi­хи, очи­ма. - Не зай­май, ска­лi­чить. То­дi як на фаб­ри­ку хо­ди­ти­меш?

- На фаб­ри­ку?

- Атож…

- На фаб­ри­ку, ка­жеш?

- Таже чув… збу­ду­ють для те­бе…

Вона цi­ди­ла сло­ва, не­мов от­ру­ту. Анд­рiя ду­ши­ла злiсть.

- Свербиш, бо­ляч­ко? Свер­би, свер­би, по­ки не по­чу­хаю. Кра­ще ка­жи - за­сi­яла ла­ни свої? Ба­га­то то­бi на­мi­ря­ли? Де ж тi па­ни, що ти їм ру­ки ли­за­ла?..

- А де ж? фаб­ри­ку то­бi бу­ду­ють…

- Ти знов своє?

Андрiй по­бив Ма­лан­ку. Во­на ле­жа­ла на ла­вi i го­лос­но сто­г­на­ла, а вiн блу­кав по ого­ле­них сi­рих ла­нах, бай­дуж­не, без цi­лi, аби да­лi вiд до­му.

Гафiйка пла­ка­ла. Во­на кра­ще пiш­ла б у най­ми.

***

На пок­ро­ву по­вер­нув Про­кiп. Йшла чут­ка, що йо­му не по­щас­ти­ло. Зра­зу не мiг най­ня­ти­ся, бо на­ро­ду най­шло бi­ль­ше, нiж тре­ба, i цi­ни впа­ли; вiд­так зас­лаб у Ка­хов­цi i про­ле­жав мi­сяць, да­лi по­давсь у Тав­рiю, а звiд­ти опи­нив­ся аж у Чор­но­мо­рiї. По­вер­нув­ся обiд­ра­ний, сла­бий i без гро­шей. Ма­лан­ка не ду­жа ня­ла вi­ри то­му. Чо­го лю­ди не спле­щуть. I во­на по­тай от своїх по­бiг­ла, не­мов за дi­лом, до Канд­зю­би­хи. По­ка­за­ло­ся - прав­да. Про­кiп блi­дий, аж зчор­нi­лий, од вi­т­ру ва­литься та все ви­ле­жується, а ста­ра Канд­зю­би­ха ма­ло не пла­че, роз­ка­зу­ючи, як лед­ве-лед­ве очис­ти­ла си­на од ну­жi. Ку­ди вже йо­му же­ни­ти­ся - бу­ла дум­ка за­ро­бить хоч на ве­сiл­ля, а тим­ча­сом та­кий рiк ви­пав, що й хлi­ба нес­та­не…

Сумна по­вер­ну­ла до­до­му Ма­лан­ка й нi­ко­му не пох­ва­ли­лась, що ба­чи­ла й чу­ла. Не­хай вже во­но при­сох­не на нiй, як на со­ба­цi.

***

Чим ближ­че бу­ло до пи­ли­пiв­ки, тим бiльше Ма­лан­ка втра­ча­ла спо­кiй. Не да­ва­ла спо­кою й Га­фiй­цi. Дух охай­нос­тi, че­пу­рiн­ня - опа­ну­вав її цiл­ком - i во­на вклась по цi­лих днях: двi­чi по­бi­ли­ла ха­ту знад­во­ру i все­ре­ди­нi, щод­ня пiд­ма­зу­ва­ла ко­мин та пiд­во­ди­ла чер­во­ним глеєм при­пi­чок…

Гафiйка му­си­ла на­рi­за­ти з па­пе­ру но­вих ко­за­ків та квi­ток i об­лi­пи­ти ни­ми стi­ни од бож­ни­ка аж до две­рей. Кри­ла го­луб­кiв, що гой­да­лись пе­ред об­ра­за­ми на нит­цi, за­мi­не­нi бу­ли но­ви­ми, ще бiльш яск­ра­ви­ми, а на те, щоб на­бу­ти шма­ток шпа­ле­ру з чер­во­ни­ми ро­жа­ми пiд об­ра­зи - пiш­ли усi яй­ця, якi зби­ра­лись од­но до од­но­го.

- Чого хо­диш чор­на! - гри­ма­ла Ма­лан­ка на Га­фiй­ку i зму­шу­ва­ла її ма­ло не щод­ня мi­ня­ти со­роч­ку, са­ма че­са­ла її го­ло­ву i вплi­та­ла в ко­си но­вi кiс­ни­ки. Осiн­нi­ми ве­чо­ра­ми во­на ра­но свi­ти­ла свiт­ло, че­пу­ри­лась, не­мов у свя­то i, си­дя­чи у своїй охай­нiй ха­тин­цi, час­то пог­ля­да­ла на две­рi, три­вож­но прис­лу­ха­ючись до гав­кан­ня со­бак, i хви­лю­ва­лась, не­мов на щось че­ка­ла.

Часто удень, по­ки­нув­ши ро­бо­ту, во­на ви­су­ва­ла з кут­ка Га­фiй­чи­ну скри­ню i пе­рег­ля­да­ла її убо­ге шуп­лат­тя, роз­го­р­та­ла ви­ши­ва­нi руш­ни­ки i пе­ре­во­ди­ла за­ду­ма­ний пог­ляд на доч­ку. Вiд­так поп­рав­ля­ла на нiй на­мис­то, обс­ми­ку­ва­ла со­роч­ку, ук­ла­да­ла склад­ки спiд­ни­цi i жа­лiб­но по­хи­ту­ва­ла го­ло­вою, змиг­нув­ши крадько­ма сльози.

Але чо­го во­на не мог­ла бай­ду­же чу­ти - так се буб­на. Як тi­льки з да­ле­ко­го ку­та се­ла, пiд хмар­ним осiн­нiм не­бом, роз­ля­га­лось йо­го глу­хе ду­дiн­ня, во­на вис­ка­ку­ва­ла над­вiр, прис­лу­ха­лась, на­ма­га­лась вга­да­ти, в чий­ому дво­рi справ­ля­ють ве­сiл­ля, i ви­яв­ля­ла та­ку цi­ка­вiсть до то­го, хто ко­го пос­ва­тав, не­мов са­ма ма­ла на­дiю не­за­ба­ром вiд­да­тись. Во­на жи­ла у вiч­но­му нап­ру­жен­нi, її ру­хи зро­би­лись жва­ви­ми, нер­во­ви­ми, а ма­лi чор­нi очi нес­по­кiй­но поб­лис­ку­ва­ли.

А бу­бон грав. По­чи­на­ючи з се­ре­ди­ни тиж­ня, хо­ди­ли по ву­ли­цях мо­ло­дi з роз­пу­ще­ни­ми ко­са­ми i па­да­ли в но­ги, про­ха­ючи на ве­сiл­ля, або мi­си­ла бо­ло­то ве­сiльна пе­рез­ва, спов­ня­ючи хо­лод­не по­вiт­ря пiс­ня­ми. Ма­лан­ка в од­нiй со­роч­цi вис­ка­ку­ва­ла на по­рiг ха­ти, пiд­пи­ра­ла го­ло­ву до­ло­нею i жа­дiб­но сте­жи­ла оком за ве­сiльною про­це­сiєю, мерз­ла i не по­мi­ча­ла то­го. Во­на нес­ка­зан­но дра­ту­ва­лась.

Кожен зас­ва­та­ний па­ру­бок, кож­на дiв­чи­на, що по­да­ла руш­ни­ки, втра­ча­ли рап­том в її очах цi­ну, не вар­тi бу­ли доб­ро­го сло­ва.

- Посватав! узяв доб­ро! - ши­пi­ла во­на з кри­вим ус­мi­хом. Бу­де го­ду­ва­ти чу­жi дi­ти й жiн­ку-не­тi­па­ху. Хi­ба нiх­то не знає, що во­на й хлi­ба спек­ти не год­на, їй тiльки до хлоп­цiв iр­жа­ти, не­мов ко­би­лi.

- Зав'язала со­бi свiт за тим ле­да­щом… Ря­бий, гуг­ня­вий та ще й зло­дiй: ук­рав то­рiк лан­тух жи­та з то­ку.

Зате, стрi­ча­ючись з жiн­ка­ми, що ма­ли до­рос­лих си­нiв, во­на ста­ва­ла со­лод­кою i хва­ли­лась доч­кою: сла­ва то­бi, гос­по­ди, та­ке во­но в неї ро­бо­тя­ще, та­ке доб­ре, по­кiр­ли­ве, не­мов те­лят­ко…

Час тяг­ся.

Вечiр за ве­чо­ром про­сид­жу­ва­ли во­ни з Га­фій­кою у приб­ра­нiй, як на ве­лик­день, ха­тi, в чис­тiй оде­жi, не­мов че­ка­ли до­ро­го­го гос­тя, що от-от не вид­ко як за­ту­пає пе­ред ха­тою, ско­лош­кає со­бак i вiд­хи­лить две­рi. У Ма­лан­ки за­хо­ва­на на­вiть бу­ла в ко­мiр­чи­нi, пiд ста­рим ма­нат­тям, пляш­ка го­рiл­ки, про яку оп­рiч неї нiх­то не знав.

А навк­ру­ги лу­на­ли му­зи­ки, дуд­нi­ли буб­ни i по­ло­ши­ли нi­ч­ну ти­шу п'янi пiс­нi. Нiх­то не з'являв­ся. Кри­вi стi­ни ха­луп­ки, вип'явши бо­ки, мор­га­ли по кут­ках зморш­ка­ми-тi­ня­ми, па­пе­ро­вi ко­за­ки, узяв­шись в бо­ки, сто­яли вряд i мовч­ки ди­ви­лись на тьмя­не свiт­ло ламп­ки, а че­пур­нi го­луб­ки кру­ти­лись пе­ред об­ра­за­ми, пе­ре­су­ва­ючи дов­гi тi­нi крил по ни­зькiй сте­лi.

Нудна три­во­га, мов де­ре­во з на­сiн­ня, рос­ла в Малан­чи­нiй ду­шi. Нев­же не прий­дуть? Нев­же нiх­то не пос­ва­тає? Во­на пе­ре­би­ра­ла в пам'ятi усiх па­руб­кiв се­ла - i ба­га­тих, i се­ред­нiх, i на­вiть бiд­них, хоч дов­ше зу­пи­ня­лась на ба­га­тих. Мiр­ку­ва­ла, при­ки­да­ла i все спо­дi­ва­ла­ся. Ча­сом во­на ду­ма­ла, що Га­фiй­ка са­ма вин­на.

- Гей ти, вай­ло! - гу­ка­ла во­на на неї, ко­ли Га­фiй­цi не­на­ро­ком ви­лi­та­ло з рук ве­ре­те­но, або ко­ли во­на за­чiп­ля­ла що по до­ро­зi. - Яка з те­бе ха­зяй­ка бу­де, що нi сту­пи­ти, нi зро­би­ти до ла­ду не год­на? Ка­ра бо­жа, не дiв­ка, - сер­ди­лась во­на зно­ву: - ти як го­ло­ву ви­че­са­ла? Хто те­бе вiзьме та­ку не­чу­па­ру?.. Чо­го мов­чиш? Го­во­ри­ти не вмiєш? По­ба­чи­те… во­на й до­лю свою про­мов­чить… Усе не так, як людськi дi­ти…

Але, по­мi­тив­ши сльози в Га­фiй­чи­них очах, во­на за­мов­ка­ла, жаль спов­няв її сер­це i ви­лi­тав дов­гим зiт­хан­ням. Во­на вже зна­ла, яка до­ля чи­га­ла на її ди­ти­ну. До­ве­деться їй топ­та­ти ма­те­ри­ну стеж­ку… Ой, до­ве­деться…

З по­ник­лою, об­ва­же­ною гiр­ки­ми ду­ма­ми го­ло­вою во­на прис­лу­ха­ла­ся до ос­тан­нiх зву­кiв за­ти­ха­ючої в се­лi ве­сiль­ної му­зи­ки, з яки­ми ги­ну­ли її ос­тан­нi на­дії, ос­тан­нi спо­дi­ван­ня…

***

Iдуть до­щi. Хо­лод­нi осiн­нi ту­ма­ни клу­бо­чаться уго­рi i спу­с­ка­ють на зем­лю мок­рi ко­си. Пли­ве у сi­рi без­вiс­тi ну­дь­га, пли­ве без­на­дiя, i сти­ха хли­пає