Читати книгу - "Чайка, Чехов Антон"

Розлюбити вас я не в силах, Ніна. З тих пір, як я втратив вас і як почав друкуватися, життя для мене нестерпна, — я страждаю... Молодість мою раптом як відірвало, і мені здається, що я вже прожив на світі дев'яносто років. Я кличу вас, цілую землю, по якій ви ходили; куди б я не дивився, усюди мені представляється ваше обличчя, ця ласкава усмішка, яка світила мені в кращі роки мого життя...

Ніна (розгублено). Навіщо він так говорить, навіщо він так говорить?

Треплев. Я самотній, не зігрітий нічиєї прихильністю, мені холодно, як у підземеллі, і, що б я не писав, все це сухо, черстве, похмуро. Залишіться тут, Ніна, благаю вас, або дозвольте мені поїхати з вами!

Ніна швидко одягає капелюх і тальму.

Ніна, навіщо? Заради Бога, Ніна... (Дивиться, як вона одягається.)

Пауза.

Ніна. Коні мої стоять біля хвіртки. Не проводжайте, я сама дійду... (Крізь сльози.) Дайте

води...

Треплев (дає їй напитися). Ви куди тепер?

Ніна. В місто.

Пауза.

Ірина Миколаївна тут?

Треплев. Так... В четвер дядькові було недобре, ми їй телеграфували, щоб вона приїхала.

Ніна. Навіщо ви говорите, що цілували землю, по якій я ходила? Мене треба вбити. (Схиляється до столу.) Я так втомилася! Відпочити ... відпочити! (Піднімає голову.) Я — чайка... Не то. Я-актриса. Ну, так! (Почувши сміх Аркадиной і Тригоріна, прислухається, потім біжить до лівої двері і дивиться в замкову щілину.) І він тут... (Повертаючись до Треплеву.) Ну, так... Нічого... Так... Він не вірив в театр, все сміявся над моїми мріями, і мало-помалу я теж перестала вірити і впала духом... А тут турботи кохання, ревнощі, постійний страх за маленького... Я стала мелочною, ничтожною, грала безглуздо... Я не знала, що робити з руками, не вміла стояти на сцені, не володіла голосом. Ви не розумієте цього стану, коли відчуваєш, що граєш жахливо. Я — чайка. Ні, не те... Пам'ятаєте, ви підстрелили чайку? Випадково прийшла людина, побачив і від нічого робити занапастив... Сюжет для невеликого оповідання... Це не ті... (Тре собі лоба.) Про що я?.. Я кажу про сцену. Тепер вже я не так... Я вже справжня актриса, я граю з насолодою, з захопленням, п'янію на сцені і відчуваю себе прекрасною. А тепер, поки живу тут, я все ходжу пішки, все ходжу і думаю, думаю і відчуваю, як з кожним днем ростуть мої душевні сили... Я тепер знаю, розумію, Костя, що в нашій справі — все одно, граємо ми на сцені або пишемо — головне не слава, не блиск, не те, про що я мріяла, а вміння терпіти. Умій нести свій хрест і віруй. Я вірую і мені не так боляче, і коли я думаю про своє покликання, то не боюся життя.

Треплев (сумно). Ви знайшли свою дорогу, ви знаєте, куди йдете, а я все ще ношуся в хаосі мрій і образів, не знаючи, для чого і кому це потрібно. Я не вірую і не знаю, в чому моє покликання.

Ніна (прислухаючись). Тсс... Я піду. Прощайте. Коли я стану великою актрисою, приїжджайте поглянути на мене. Обіцяєте? А тепер... (Тисне йому руку.) Вже пізно. Я ледве на ногах стою... я виснажена, мені хочеться є...

Треплев. Залишіться, я дам вам повечеряти...

Ніна. Ні, ні... Не проводжайте, я сама дійду... Коні мої близько... Значить, вона привезла його з собою? Що ж, все одно. Коли побачите Тригоріна, то не кажіть йому нічого... Я люблю його. Я люблю його навіть сильніше, ніж раніше... Сюжет для невеликого оповідання... Люблю, люблю пристрасно, до відчаю люблю. Добре було раніше, Костя! Пам'ятаєте? Яка ясна, тепла, радісна, чисте життя, які почуття, — почуття, схожі на ніжні, витончені квіти... Пам'ятаєте? (Читає.) "Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, що жили у воді, морські зірки і ті, яких можна було бачити оком, — словом, все життя, все життя, всі життя, здійснивши сумний коло, згасли. Вже тисячі віків, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і ця бідна місяць марно запалює свій ліхтар. На лузі вже не прокидаються з криком журавлі, і хрущів не буває чутно в липових гаях..." (Обіймає рвучко Треплева і тікає в скляні двері.)

Треплев (після паузи). Недобре, якщо хто-небудь зустріне її в саду і потім скаже мамі. Це може засмутити маму...

Протягом двох хвилин мовчки рве всі свої рукописи і кидає під стіл, потім відмикає праву

двері і йде.

Дорн (намагаючись відчинити ліву двері). Дивно. Двері неначе замкнена... (Входить і ставить на місце крісло.) Стрибка з перешкодами.

Входять Аркадіна, Поліна Андріївна, за ними Яків з пляшками і Маша, потім Шамраєв і Тригорін.

Аркадіна. Червоне вино і пиво для Бориса Олексійовича ставте сюди, на стіл. Ми будемо грати і пити. Давайте сідати, панове.

Поліна Андріївна (Якова). Зараз же подавай і чай. (Запалює свічки, сідає за ломберний стіл.)

Шамраєв (підводить до Тригоріна шкапу). Ось річ, про якою я недавно говорив... (Дістає з шафи опудало чайки.) Ваше замовлення.

Тригорін (дивлячись на чайку). Не пам'ятаю! (Подумавши.) Не пам'ятаю!

Праворуч за сценою постріл; всі здригаються.

Аркадіна (злякано). Що таке?

Дорн. Нічого. Це, мабуть, у моїй похідної аптеці щось луснуло. Не турбуйтеся. (Йде в праву двері, через півхвилини повертається.) Так і є. Лопнула склянка з ефіром. (Наспівує.) " Я знову перед тобою стою зачарований..."

Аркадіна (сідаючи за стіл). Фуй, я злякалася. Це мені нагадало, як... (Закриває обличчя руками.) Навіть в очах потемніло...

Дорн (гортаючи журнал, Тригорину). Тут два місяці тому була надрукована одна стаття... лист з Америки, і я хотів вас запитати, між іншим... (бере Тригоріна за талію і відводить до рампи)так... як я дуже цікавлюся цим питанням... (Тоном нижче, стиха.) Виведіть звідси куди-небудь Ірину Миколаївну. Справа в тому, що Костянтин Гаврилович застрелився...

Завіса

(1) Про смаки — або добре або нічого. (лат.)

(2) як слід (франц.)