Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Два старші брати Дафни були схожі один на одного — обидва високі, широкоплечі, кароокі; обидва подобалися жінкам і знали про це. І зараз на них вже почали поглядати матері юних дівчат, готуючи свої чада до рішучіших дій.

- Що за листок у тебе в руці, Дафно? — спитав Бенедикт.

Зайнята думкою про те, чи не втекти все-таки в дамській кімнаті, вона розсіяно передала йому список наречених для Ентоні, і Бенедикт не стримав гучного сміху, ознайомившись із змістом.

- Нема чого реготати, — ображено сказав старший брат. — Тебе з дня на день чекає такий самий документ.

- Не сумніваюся. І братика Коліна теж… Ви ще не бачили його? Ох, легкий на згадці!

До родинного кола приєднався третій брат (третя літера абетки).

- Ми чекали на тебе не раніше наступного тижня, — сказав Ентоні після обміну привітаннями. — Як поживає Париж?

- Дуже нудне місто, — відповів Колін.

- Здогадуюсь — це означає, що ти раніше витратив усі гроші, — зі сміхом сказала Дафна.

Колін схилив голову.

- Ти права. Винен, але я заслуговую на поблажливість.

Колін мав у сім'ї репутацію легковажного юнака, гуляки та гульвіси, хоча загалом не був ні першим, ні другим, ні третім. Просто, як відомо, все пізнається в порівнянні, і в порівнянні з розважливим Ентоні, розпорядником сімейних капіталів, з домосідом і флегматиком Бенедиктом, не кажучи про неповнолітнього Грегорі, він міг, мабуть, вважатися порядним шалопаєм, що й підтвердив зайвий раз, коли знову розкрив рота.

— Добре знову опинитися вдома, — сказав Колін. — Хоча погода на континенті набагато краща, ніж у нас, а вже про жінок говорити нічого. Там я познайомився з однією…

Дафна вщипнула його за руку.

— Ти забув, що поряд дами, негідний хлопчисько!

Втім, особливого обурення в її голосі не було: Колін був їй ближче за всіх інших за віком, і вона сподівалася ще почути розповідь про його пригоди, коли вони будуть наодинці.

- Бачив уже маму? — Запитала Дафна. Колін похитав головою.

— Її не було у хаті. Вона тут, так?

— Напевно, хоч ми її поки що, теж не бачили. Але нам загрожує щось страшніше.

Це сказав Бенедикт, який першим побачив, що до них прямує літня леді, що спирається на ціпок, — сама господиня будинку, леді Данбері. Вона була відома прямотою і різкістю суджень, на що майже ніхто не ображався, тому що всі до цього звикли і тому, що при цьому вона була, по суті, привітна і добра.

— Не вдавайте, що не помічаєте мене, Бріджертони! — крикнула вона їм замість вітання і змахнула ціпком у небезпечній близькості від живота Коліна.

Той відсахнувся і наступив на ногу Бенедиктові.

— Ваш сімейний клан добре виглядає, коли ви всі разом, — поблажливо помітила вона.

- Дякую, леді Данбері, - вклонився Ентоні, але вона не звернула на нього уваги.

— А вас, люба, — її палиця вказала на Дафну, — шукає містер Бербрук. На вашому місці я вирвала б його з коренем!

— Дякую за пораду, — щиро відповіла Дафна, одразу зрозумівши та оцінивши цю дещо мудру фразу.

— Наше славне суспільство, — продовжувала леді Данбері, знову ніяк не реагуючи на подяку, — не так багате світлими головами та дотепними людьми обох статей, щоб втрачати їх таким безглуздим чином, і ваш старший брат надав цьому суспільству і вам, міс Бріджертон, неоціненну послугу, коли наважився відповісти містеру Бербруку відмовою від вашого імені.

Після цих слів вона велично пройшла далі.

— Всім про це відомо, — пробурмотіла Дафна. — Але я чомусь їй подобаюся, якщо я правильно зрозуміла її слова.

— Ми теж так зрозуміли, — запевнив сестру Бенедикт.

— Тоді дякую і вам, — променисто посміхнулася братам Дафна і покинула їх, прямуючи до дамської кімнати.

Проходячи через коридори та холи будинку леді Данбері у напрямку танцювальної зали, Саймон дивувався і частково радів своєму гарному настрою. Він ніколи не виносив цих галасливих нудних збіговиськ, та й рідко бував на них, а за роки перебування за кордоном взагалі відвик від подібного проведення часу. Тим більше, що в недавній розмові Ентоні підтвердив — на подібних вечорах не стало ні цікавіше, ні приємніше. І все ж у Саймона було добре на душі, і він розумів — це просто через те, що він повернувся на рідну землю.

І не в тому річ, що йому було нудно під час мандрівок світом. Він з цікавістю проїхав вздовж і впоперек майже всю Європу, проплив по Середземному морю, побував у Північній Африці, звідки попрямував у Святу Землю, і, оскільки не настав ще термін повертатися до Англії (а цей термін він встановив собі сам), вирішив вирушити через Атлантику до Вест-Індії, звідки рукою подати до Сполучених Штатів Америки. Але туди він не потрапив: новоспечений американський народ саме в цей час набув серйозного конфлікту з Великобританією. Проте, мабуть, головною причиною того, що він повернув назад, було отримане ним звістка про те, що його батько, який тяжко хворів упродовж останніх років, помер.

Навіщо Саймон взагалі їхав у двадцятидворічному віці з Англії майже на шість років? Зрозуміло, за ці роки він багато побачив, багато обдумав, набрався життєвого досвіду, і все ж таки головною причиною, що змусила його покинути Англію, була не потяг до мандрівок і не допитливість. Він утік від батька, який, на довгий час віддавши сина відлученню, раптово вирішив наблизити його, відновивши стосунки.

Саймон не хотів цього. Ще в дитинстві він дав собі клятву ніколи не спілкуватися з батьком, і це почуття міцніло в ньому з роками. Він швидко склав валізи і вирушив у добровільне заслання — куди завгодно, аби не зустрічатися з людиною, яка вчинила з ним у минулому так жорстоко, а тепер збирається прийняти як сина, посміхатиметься лицемірною усмішкою, говорити брехливі слова про батьківські почуття… Ні!

Зміни щодо батька до нього відбулися, лише коли Саймон закінчив Оксфорд. До цього герцог навіть не хотів платити за його шкільне навчання, всюди кажучи і написавши в листі одному з учителів, що не бажає,