Читати книгу - "Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер"

якими він захоплювався. За рік до того Беніто Мусоліні захопив владу в Італії в результаті «маршу на Рим», що його безуспішно намагався повторити Гітлер у Мюнхені. Італійські фашисти, так само як нацисти Гітлера, ставили національну волю понад нудні політичні компроміси. Мусоліні, а слідом за ним і Гітлер, використовували факт існування Радянського Союзу як внутрішньополітичну карту. Попри те, що обидва діячі захоплювалися цілеспрямованістю Леніна і однопартійною державою, вони використовували загрозу комуністичної революції як аргумент у своїй політиці. Ці двоє людей у багатьох аспектах відрізнялися між собою, але обидва репрезентували новий різновид європейської правиці, яка природно вважала комунізм найбільшим ворогом і водночас наслідувала окремі моменти комуністичної політики. Подібно до Мусоліні, Гітлер був прекрасним промовцем і чільною особою в націонал-соціалістичному русі. Вийшовши з в’язниці у грудні 1924 року, він без особливих проблем повернув собі лідерство в нацистській партії.

Сталін утвердився при владі у другій половині 1920-х років, великою мірою завдяки людям, яких він призначив на посади в розрахунку на їхню підтримку. Гітлеру створювала підтримку особиста харизма, він очікував, що колеги і прихильники практикуватимуть політику й мову, суголосну його риториці та уявленням. Сталін використовував марксистську теорію як необхідний засіб для входження у владу й захисту своєї політики, але до 1933 року не мав змоги інтерпретувати марксизм на власний розсуд. Гітлер, навпаки, надихав інших вести для нього практичну політику. У в’язниці він написав перший том автобіографічного маніфесту «Mein Kampf» («Моя боротьба»). У цьому та інших текстах (зокрема у так званій «Другій книзі») він недвозначно виклав свої наміри, але вони не становили якогось твердого канону. Сталіна спершу стримувало те, що його товариші можуть зробити, а потім те, що вони можуть сказати. Гітлер ніколи не мусив підтримувати навіть видимість діалогу чи послідовної позиції.

Після виходу з в’язниці Гітлер зважився на певний компроміс із німецькою республікою. Як лідер націонал-соціалістичної партії він почав практикувати парламентську політику, але її мета зводилася лише до поширення пропаганди, ідентифікації ворогів і наближення до інститутів влади. Він намагався не ризикувати своєю свободою, навіть коли нацисти-депутати скандалили з лівими опонентами. У 1928 році, після того як німецька економіка кілька років підряд показувала ріст, нацисти отримали в парламенті лише дванадцять місць, здобувши 2,6 % голосів виборців. Потім прийшла Велика депресія, яка обернулася для Гітлера ще більшим козирем, ніж для Сталіна. Крах німецької економіки породив привид комуністичної революції; і одне, й інше допомогло Гітлеру прийти до влади. Міжнародна економічна криза ніби виправдовувала радикальні зміни. Гіпотетична революція на чолі з великою Комуністичною партією Німеччини породила страх, що його Гітлер конвертував у націоналізм. У вересні 1930 року нацисти здобули 18 відсотків голосів і отримали 107 місць, а в липні 1932 року взагалі виграли вибори, здобувши понад 37 відсотків голосів.

У 1932 році парламентські вибори в Німеччині радше демонстрували ступінь народної підтримки, аніж відкривали прямий шлях до влади, адже демократія в країні існувала лише формально. Попередні два роки голова уряду (канцлер) змушував президента підписувати укази, які мали силу закону. У 1932 році парламент (рейхстаг) збирався лише тринадцять разів. У січні 1933 року Гітлера призначили канцлером за підтримки консерваторів і націоналістів, які вважали, що він допоможе їм усунути від влади потужну німецьку лівицю. На їхній подив, Гітлер оголосив дострокові вибори й використав нову посаду для утвердження гегемонії своєї партії над німецьким суспільством. 5 березня 1933 року оголосили результати виборів: нацисти здобули переконливу перемогу над соціал-демократами й комуністами — 43,9 відсотка голосів, 288 із 647 місць у рейхстагу.

Навесні 1933 року Гітлер перекроював політичну систему в Німеччині — тоді ж Сталін утверджував свою владу в Радянському Союзі.

* * *

У 1933 році скидалося на те, що радянський і нацистський уряди можуть дати собі раду зі світовою економічною кризою. Обидві країни випромінювали динамізм, в той час як ліберальні демократії ледве зводили кінці з кінцями й рятували населення від злиднів. Більшість європейських урядів, у тому числі й німецький до 1933 року, мали дуже обмежений набір рецептів від економічної кризи. Домінував погляд, що слід збалансувати бюджет і обмежити грошову масу. Але це, як нам тепер відомо, лише погіршувало ситуацію. Велика депресія дискредитувала політичні рецепти кінця Першої світової війни: вільний ринок, парламентаризм, національну державу. Ринок спіткала катастрофа, парламент нічим не міг зарадити, а національній державі бракувало засобів, щоб захистити своїх громадян від злиднів.

Нацистській радянські ідеологи мали свою відповідь на питання, кого звинувачувати у Великій депресії (євреїв-капіталістів або просто капіталістів), і справді радикальні підходи до політичної економії. Нацисти й радянське керівництво не лише заперечували юридичний і політичний повоєнний устрій, вони також ставили під сумнів його економічні та соціальні основи. Вони приглядалися до економічних і соціальних коренів повоєнної Європи й переосмислювали життя та роль людей, які працювали на землі. В 1930-х роках селяни все ще становили більшість населення майже по всій Європі, орна земля була цінним природним ресурсом, який підтримував економіку, котра все ще спиралася на працю тварин і людей. Калорії в ті часи рахували, хоч і з іншою метою, ніж це роблять нині: економісти-планувальники мали бути певні, що населення буде нагодоване, живе і здатне до продуктивної праці.

Більшість країн Європи не мали якихось планів соціальної трансформації, а тому не могли в цьому плані конкурувати з нацистами та більшовиками, або щось їм протиставити. У 1920-х роках Польща та інші нові держави у Східній Європі намагалися провести земельну реформу, але це проблеми не розв’язало. Землевласники докладали зусиль, щоб зберегти свою власність, а банки й держава не особливо підтримували селян. Кінець демократії в регіоні (за винятком Чехословаччини) спершу ніяк не вплинув на осмислення економічних проблем. Авторитарні режими в Польщі, Угорщині та Румунії охоче кидали опонентів у в’язниці та вдавалися до пишної національної риторики. Але все це мало допомагало новій економічній політиці в час Великої депресії.

У 1933 році радянська і нацистська альтернативи демократії полягали у відмові від простої земельної реформи, яку дискредитували невдалі демократії. Гітлер і Сталін, попри всю відмінність між ними, однаково вважали, що корінь проблеми — аграрний сектор, а розв’язок — рішуче втручання держави. Якщо держава зможе провести кардинальні економічні перетворення, вони стануть основою нової політичної системи. Сталінський підхід полягав у колективізації сільського господарства, про це почали відкрито говорити після старту в 1928 році першої п’ятирічки. Радянське керівництво дало змогу селянам у 1920-х