Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

- Так, це я!

А потім вони обійнялись. Коли здивування минуло, в мене нарешті відлягло від серця.

- Сонечко, все нормально. Це – Вітя, мій однокласник. П’ять років за однією партою просиділи! Я навіть не знав, що він в рідні краї повернувся.

- Всі дороги ведуть в село… Радий познайомитися заново! - Мацицько витягнув вже зів’ялий букет з пакета для речдоків та простягнув мені.

- Обіцяю більше не рвати червонокнижні рослини! – пискнула я.

- Справу закрито.

Ще якийсь час хлопці говорили. Згадували дитинство, домовлялись разом сходити на риболовлю та один до одного в гості. Єгор розповів про майбутній завод. Хоч він і скаржився на шалений обсяг роботи, але було помітно, що насправді ця справа його надихає. Мені навіть стало трохи заздрісно, бо свою улюблену роботу я відклала у довгий ящик.

- А ти так і не одружився? – запитав Єгор після того, як Вітя нагородив мене черговим компліментом.

- Та ні… Нема за кого.

- А як же Сонька? Ти ж за нею стільки років впадав.

- Ага, - хмикнув той, - я за нею, а вона за тобою.

А я ж казала! От відразу мені та баба не сподобалась.

- Тю, та що ти таке мелеш? – Єгор кинув колючий погляд на приятеля. – Ми з нею були лише друзями.

- От тільки у твоєї мами й досі стоїть її фотка у серванті. Бачив, коли приходив люстру ремонтувати… А я – так, бігав за Сонькою, скільки себе пам’ятаю. Ти її бачив, до речі?

- Ще ні.

- Я бачила, - гаркнула так, що й сама злякалась свого голосу. – Вже встигли познайомитись.

Мацицько підсунувся ближче.

- Скажи, розкішна жінка? Все при ній! – зобразив руками бюст четвертого розміру.

- Ну… - мені капець як хотілося сказати, що та Соня - страшко. Але який сенс брехати, якщо Єгор все одно рано чи пізно зустрінеться з нею? – У кожного своє бачення жіночої краси.

- Точно, - кивнув Єгор. – Для мене ідеал – Таня.

Я розтеклася щасливою калюжею.

- А ти - мій.

Коханий обійняв мене за талію, притиснувши до себе. У цей момент забулися всі негаразди. Стало так затишно, що навіть «кабінет» дільничного перестав скидатись на помийку.

- Ви такі милі, аж приторні. Відразу помітно – молодята, - жартома скривився Віктор. – Радий був зустрітися.

- Шкода, що за таких обставин… - мені знову зробилось соромно.

- Та нічого. Сидів без премії пів року, і ще посиджу.

- Дякую, - повторила я.

Загалом Мацицько виявився досить приємною людиною. Особливо, коли не погрожував штрафом. Щось мені підказувало, що він може розповісти ще багато чого цікавого про мого чоловіка. Коли ти кохаєш людину, то хочеш знати про неї все до найменшої дрібниці. Як вчився у школі, чим захоплювався… і ким захоплювався.

- Вибач, що зірвала тебе з роботи, - промовила дорогою додому.

- Нічого. Просто наступного разу постарайся не знаходити пригоди. Я розумію, що тобі тут нудно, та все ж…

- Нудно? Пф… це я ще не розповідала, як застрягла на вишні і опинилась на прицілі у діда-алкоголіка.

У Єгора очі на лоба полізли.

- Та годі! – він насилу стримував сміх. - Тебе взагалі без нагляду залишати не можна?

- Ні. Бери мене з собою на роботу! Я буду тихенько сидіти в куточку і дивитись, як ти командуєш робітниками.

- У цьому мало цікавого.

- Але краще, ніж… - хотіла сказали «бути наодинці зі свекрухою», але вчасно зупинилась, - цілий день без тебе.

На щастя, коли ми дісталися дому, сусідка вже злиняла. Тамара Петрівна узялась годувати синочка, а я тихенько прокралась у вітальню, щоб перевірити слова Віті про портрет Соньки у серванті. Дідько! А це ж правда! Фотка була старою, а сусідка на ній – прищавою. Відтоді вона дійсно змінилась у кращу сторону.

Тієї ж ночі портрет Софії закрило наше з Єгором спільне фото.