Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

    Як я собі й думала — поява Артема в академії мистецтв спричинила справжній фурор! 

   Лекція тільки-но розпочалась, коли секретарка декана завела Артемку в аудиторію. Легкий гомін відразу прокотився приміщенням. А коли вона повідомила, що “це наш новий студент і він буде вчитися у вашій групі якийсь час”, дівчата не на жарт збудилися та впали у свого роду шал. Загомоніли, хі-хі, ха-ха та все таке.

    Найсміливіші не ховаючись взялись розглядати новенького. Найсимпатичніші, вони ж найнахабніші, мабуть, вже уявляли себе в його обіймах, а скромні та найменш привабливі просто кидали на нього обережні погляди й тихенько зітхали. Й лише Ліка — головна, вона ж єдина, представниця кіберготів у нашій групі вдавала, що новенький красунчик їй до лампадки, тобто, геть не цікавий. А може й дійсно не цікавий, бо він же не якесь чудило у вініловому плащі а-ля “Матриця” та шиньйоні у вигляді дредів.

    Після того як Артем зручненько вмостився біля мене, всі трохи заспокоїлись. Але саме трохи. Деякі особливо допитливі особи стали озиратися на нього та про щось там перешіптуватись. Він сидів, як мармурова статуя та абсолютно не звертав ні на кого уваги. (Йому не звикати!) Удавав, що уважно слухає викладача.

    Наша заслужена професорка Алевтина Петрівна деякий час намагалась не звертати уваги на попрану дисципліну та просто викладати матеріал, але і її золотому терпінню прийшов кінець, коли “примадонна” нашої групи Вероніка почала геть безсоромно пускати бісики в сторону мого тілоохоронця.   

    — Дівчатка, дівчатка! — спробувала заспокоїти аудиторію вона. — Я розумію, що у наші пенати невідомим вітром занесло — вибачте за мою російську, але як є — "диковинную невидаль" (От що значить докторка мистецтвознавства, професорка! Як формулює!), яка рідко зустрічається у наших широтах, але… — Алевтина Петрівна зробила багатозначну паузу, потім продовжила суворим тоном: — навчальний процес ніхто не скасовував. Тож, прошу всіх зосередитись та тиші в аудиторії. Вероніка, тебе це теж стосується!

   Ледь всіх заспокоїла. 

   — Як воно бути “диковинной невидалью”? — шепнула я Артему. — Як на мене, звучить чарівно. А головне, тобі дуже пасує.

   Ось так ми з моїм персональним охоронцем й почали відвідувати лекції в академії мистецтв. 

   Щоб ви розуміли, згідно з “геніальною” безпековою стратегією мого персонального охоронця привозять та забирають мене з академії або Назар, або Кан. Артем не хоче, щоб його ідентифікували, як мого охоронця. Поки що.

   Отакий у мене дивний персональний охоронець! Геть безпантовий. Ніякої тобі феєричної появи а-ля ”Я — Суперзірка” з красенем охоронцем у строгому костюмі за спиною мені з ним не світить. У мене все не так, як у людей.

   Мій персональний бодигард, одягнений у звичайну стареньку футболку чи щось на кшталт та потерті джинси, приїздить на мотоциклі, заходить в будівлю академії переді мною й зустрічає мене вже там. В академії він весь час тримається поруч зі мною, але виключно тому що він — “мій друг дитинства ще з дитячої школи мистецтв”, а зовсім не тому, що мій персональний охоронець. Тобто, це велика наша з ним таємниця. Щось таке він собі вигадав, й наполягає, щоб я підтримувала цю його легенду. На хворобу, я не знаю.

   Так проходять дні за днями. Ми з Артемом завжди разом й водночас абсолютно порізно. Кожен зайнятий своєю справою: я навчанням та здобуттям диплома, а Артем… я не знаю, чим насправді він займається. В мене таке враження, що основна справа його життя бісити мене. Нє, ну це нормально (?!) — роздавати направо та наліво, просто всім підряд, солоденькі посмішки та не дуже високоінтелектуальні компліменти, типу, “Ти сьогодні чудово виглядаєш!” або “Давно не бачив таких гарних очей!” ?!! А ці наївні дурнюні ведуться! Прямо тануть, плавляться, як віск на свічках. 

    — Що ти, в біса, витворяєш? — якось не витримала я. 

    — Ти про що? — вдав, що не зрозумів Артем.

   — “У тебе чудовий смак”?! Це у Ліки чудовий смак? Вона — кібергот! На пари ходить у зварювальних окулярах та респіраторі, а на голові носить компʼютерні кабелі! Бог з нею з Лікою! Навіщо ти ляпнув Вероніці “Тобі дуже личить ця зачіска!”? Від неї взагалі потрібно триматися якомога далі, а не компліменти їй роздавати. Вона ж як риба-прилипала: присмокчеться — за вуха не відтягнеш!

    — У риб немає вух.

   — Не вдавай мені тут з себе розумного! У риб немає, а у Вероніки є!

  — Я просто намагаюсь триматися природно та приязно. Завжди краще, коли навколишні на твоєму боці.

   Ну, от що ти йому скажеш?

   А ще… Незрозуміло, хто тут кого захищає. Певно що через його "природну приязність" дівчата влаштували справжнє сафарі на мого охоронця. Звісно, приходять до МЕНЕ за порадами та допомогою.

   Я “допомагаю”, чим можу:)

  — Юль, я бачу ти на нього дійсно запала. Зрозумій мене правильно… ніколи б тобі цього не сказала, але якщо такі справи. У нього того… на пів шостого. Ну, імпотенція, розумієш? Вроджена. Тільки нікому! Ти ж розумієш, справа дуже делікатна. … Та-а, біда! Такий красень — й отаке! 

   — Альонко, забудь! Він не по цім справам! Йому дівчатка не подобаються. Ну, ти зрозуміла. … Йому подобаються НЕ дівчата. … Та не кажи! Сама була в шоці, коли дізналася. Отак буває!