Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

Слово честі, це не було типово для її рідного міста. Продавці та охоронці у найближчому продуктовому магазині не просто віталися з потенційними покупцями, а щиро розпитували про здоров'я, помічали зміни у зачісці, і стурбовано запитували, чи все нормально, якщо Міла приходила не у звичайний для себе час. Офіціанти у кафе вже знали, що саме вона полюбляє смакувати.

Саме тут, після переїзду, Міла відкрила для себе, що з сусідами по під'їзду можна не просто холодно вітатись час від часу, а легко спілкуватися, обговорюючи будь-що. Від здоров'я їхніх дітей до доцільності посадки троянд на клумбах, які розташовані на розі будинку, де постійно віяв вітер. З нею охоче ділилися досвідом, де краще купити продукти чи смачну каву, причому найчастіше без прохань чи питань із боку самої Міли. І вона якось непомітно виявилася знайома майже з усіма «матусями», попри відсутність своїх власних дітей, з легкої руки тієї самої сусідки, яка і ввела Мілу у своє коло спілкування, постійно перетинаючи то в ліфті, то на майданчику. Заразом з тим і розширивши коло її замовників. Жінки люблять приємні дрібниці, і це не завжди мають бути прикраси чи щось дороге, Міла знала по собі. Так часто хочеться простої уваги від близької людини! Загалом, вже багато сусідок (а точніше їхні чоловіки, завдяки натякам дружин), замовляли у Міли подарунки при нагоді. Особливо їй подобалося робити дитячі набори. Хоча Міла просто любила те, чим тепер займалася, і за кожне замовлення бралася із задоволенням.

У кафе вона зайшла з усмішкою, вирішивши не турбуватися про час. Як прийде, так і буде. Раніше чи пізніше, яка різниця насправді? Головне взагалі не запізнитися!

Женя вже чекав на неї. Підвівся зі свого місця, тільки-но вона увійшла до дверей і почала оглядатися. Напевно, щоби не пропустила. А до призначеного часу ще п'ять хвилин, між іншим. І сам він усміхається. Мабуть, також розуміючи, що загальна квапливість видає інтерес кожного.

– Вітаю! – підійшла до столика і дозволила йому допомогти їй з верхнім одягом та кріслом. – Давно чекаєш? – дочекалася, поки Женя опуститься в крісло навпроти неї.

– Та ні, – він знизав плечима. – Вискочив з офісу трохи раніше, треба було поряд зайти до «обмінника». Ось і вирішив залишитись.

– Зрозуміло, – Міла взялася за меню, вже збираючись спитати, що він думав замовляти.

Але тут Женя трохи підвівся і поставив перед нею на стіл невеликий паперовий пакет.

– Це тобі, – здається, з певним сумнівом, сказав він. – Зараз думаю, що краще б квіти купив. Але як побачив це, одразу подумав, що точно – для феї, – додав з трохи незграбною усмішкою.

Вже заінтригована, Міла з цікавістю зазирнула всередину. І з подивом витягла... хурму! Великий стиглий плід, здавалося, навіть «світився» своєю яскравою «помаранчевістю» в трохи похмурій атмосфері кафе. Він і на вигляд здавався дуже солодким та соковитим. Захотілося забути про звичайний обід і тут же відкусити шматочок.

І так здорово, так добре всередині стало. Посмішка сама на лице налізла, розтягуючи губи настільки, що навіть щоки закололо. І заморгала часто-часто. Її так зворушила його увага! Та неординарність. Нестандартність.

Господи! Хіба не про це вона й сама нещодавно думала?

– Дякую! – видихнула з цим захопленням.

– Це не терпкий сорт, я перепитав, – запевнив Женя, наче відчув її бажання спробувати. – Не зміг встояти, чесно. А феї чимось таким і харчуються начебто? Солодким нектаром, фруктами? – він з усмішкою дивився на неї, трохи розслабившись.

Помітив, мабуть, що Мілі сподобалося.

– Ну, м'ясо я теж люблю, якщо чесно, – засміялася вона, так і тримаючи хурму на долоні. – Але ж хурма – це здорово! Так приємно. Несподівано! Чесно, я давно такого захоплення не відчувала, – щиро зізналася вона.

Ось тут Євген зовсім спокійно відкинувся на спину свого крісла і посміхнувся так широко, як і вона сама.

– Почути таке від людини, яка подарунки робить щодня – найкраща нагорода. Значить, вгадав, – задоволено підсумував він. – Тепер обираймо, що їсти будемо.

Женя взяв меню та простяг їй.