Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

І лише тоді, як обминули небезпечний пункт, Клосс запитав, дивлячись кудись вперед:

— Чому — без наказу?

— Німці почали пустошити нашу вулицю, — відповіла дівчина. — Яцек прихопив шифри й пішов городами. Ми думали, що так буде краще. Жінці легше пробратися. Вони шукають людей для роботи в Німеччині.

— Не тільки, — буркнув Клосс. — Ви все забрали?

— Так. Залишився тільки спрацьований акумулятор. Воробін повинен був його добре заховати. Вони обоє старі, і німці їх не чіпатимуть.

Саме тоді, як Клосс та Ірена звертали в браму напівзруйнованого будинку, повз них з гучним виттям клаксона промчала вантажна автомашина. У віконці на горищі біліла фіранка. Це помітили обоє враз.

— Яцек добрався щасливо. Слава богу, все в порядку, — мовила дівчина. — Це добра схованка. За шафою є вихід на дах сусіднього будинку, а звідти — підвалами аж до річки. Доки не скінчиться цей тарарам, будемо сидіти тут.

— Для мене явка ця кепська, — сказав Клосс. — Тут нема жодного кравця, до якого я міг би зайти, щоб пришив ґудзик чи зашив дірку в плащі. Зараз немає нічого цікавого, передайте тільки, що операція пройшла вдало. Близько трьохсот убитих, понад тисячу поранених, багато знищено військового спорядження. Передавати можете сміливо: сюди ще не прибув радіопеленг. Забіжу, коли буде щось цікаве.

Він махнув дівчині рукою на прощання, відчув, що нервозність минула Був спокійний за долю радіостанції.

Клосс не міг знати, що в кабіні вантажної автомашини Червоного Хреста, яка обминала їх, поруч з шофером сиділа лікарка Марта Бехер і що Марта бачила його саме в ту хвилю, коли він, звертаючи в браму порожнього будинку й прихиляючись до Ірчиного обличчя, щось говорив схвильованій дівчині.

6

Полковник підвів голову з-над розкладених перед ним паперів, приклав вогник до простої цигарки, підсунув коробку до Штедтке.

— Що це ви мені принесли, пане штурмфюрер?

— Я хотів повідомити вас, полковнику, що спеціальна акція завершується. Триста шістдесят робітників я вже зараз можу відіслати до райху.

— Чути запах диму. Ваші люди, очевидно, спалили кілька вулиць.

— Ви й самі знаєте, полковнику, що там, де дрова рубають…

— Правду кажучи, я не певний того, що це найкращий спосіб викликати до себе прихильність місцевого населення і втихомирити прифронтовий край. Ви зібрали триста шістдесят молодих чоловіків, але стільки ж їх, мабуть, втекло від вас. Вони підуть в ліси, зміцнять загони партизанів.

— Я маю точні інструкції, — Штедтке співчутливо скривився. — Райхсфюрер Гіммлер і найвищі урядовці в державі…

— Я знаю, знаю… — обірвав його полковник. — Не треба про це мене інформувати. — Самовпевненість цього незначного чиновника органів безпеки дратувала його. Він не міг терпіти Штедтке, хоча й умів це старанно приховувати. — Що з нашою справою?

— Мій начальник, штурмбанфюрер Мюллер із штабу армії, твердить, що просочування інформації могло статися тільки в нас.

— Шкода, — мовив полковник. — Отож ви з Клоссом тим більше повинні старатися, щоб знайти цього базіку.

— Ви, полковнику, увесь час говорите про базіку, так нібито припускаєте, що це тільки глупота чи необережність.

— Я вже казав вам, — розсердився полковник, — що не можу запідозрити жодного з моїх офіцерів.

— Ви — щасливіші за мене: я мушу підозрівати всіх.

— Значить, і мене?

— Штурмбанфюрер Мюллер дозволив мені вас, полковнику, виключити з кола підозрюваних.

— Що? — тихо сказав полковник. Він повільно підвівся з крісла, тремтячою рукою зняв окуляри. — Ви посміли довідуватись, що він думає про мене? Ви забуваєтеся, штурмфюрере. Я — командир цієї дивізії, принаймні зараз.

— Пробачте, пане полковнику, — мовив Штедтке, однак ніякого каяття в його голосі не було чути. — Ви самі згадали про себе, інакше я б не насмілився…

— Досить!.. — перебив його полковник. — Я хочу мати конкретний результат, а не якісь неясні припущення.

— Є два способи, — сказав Штедтке. — Під час обшуку в квартирах на Зажечі мої люди знайшли в якогось старого кравця розряджений акумулятор. Хлопець, який на це нарвався, не з телепнів; нібито тільки для формальності витрусивши трохи пір’я з перини, зробив так, що кравець не здогадався про його знахідку, та й залишив того діда з бабою в спокої. За будинком тепер встановлено нагляд — або кравець віднесе той акумулятор його власникам, або ж хтось прийде за ним. Акумулятор був недавно в ужитку. Це один слід, який може привести до агентури. Цілком ймовірно, що саме ця їх радіостанція, яку оце розшукуємо, і передала інформацію, що звела наш наступ нанівець. Ми витиснемо з них, звідки вони одержали ту інформацію. Однак я хотів би просити у вас, полковнику, допомоги, бо ця справа може тривати вельми довго. Я, власне, хотів би, щоб в найближчі дні. а якщо це можливо, то навіть і сьогодні, ви скликали нараду в тому ж складі, що й тоді.

— Того складу вже не буде — сказав полковник і подумав про свого товстого начальника штабу. Його наступника ще не призначили. Полковник не любив бачити навколо себе нові обличчя.

— Начальника штабу я також виключив. Все ж, якщо серед тих, що залишилися, є зрадник і якщо на нараді фігуруватимуть якісь дані про новий наступ, радіостанція почне грати. Буду радий, якщо ви, полковнику, маєте рацію. Якщо серед наших співпрацівників не буде зрадника.

— Я впевнений в цьому, — мовив полковник. — Гаразд, я зберу таку нараду. Як вам працюється з Клоссом?

— Якщо бути щирим, я не надто високої думки про офіцерів абверу. Але Клосс — здібний і старанний хлопець.

— Ви помиляєтеся, — сказав полковник. — Я вірю в абвер. І віритиму доти, поки ви не доведете, що ваші люди можуть іще щось робити, крім підпалу синагог, грабування крамниць, обшукування будинків. — 3 неприхованою приємністю дивився на скривлений іронічною усмішкою рот Штедтке. Хотів йому допекти. Цей негідник насмілився збирати інформацію про нього, полковника вермахту, сина майора і внука генерала!

— Хайль, Гітлер! — виголосив Штедтке, і це прозвучало, як погроза.

7

Цього вечора Марта була в поганому настрої. Відсахнулася, коли Клосс узяв її за руку.

— Що з тобою, кохана? — спитав найсердечніше, як тільки умів, однак вона не відповідала; розмова зовсім не клеїлася. Допіру, коли він підвівся з місця, кажучи, що служба — не дружба, запитала:

— Чи ти й справді йдеш на службу? Штедтке мені про це не говорив.

Правду кажучи, він не повинен був повертатися в штаб. Не збирався заходити й