Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш 📚 - Українською

Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Речі і люди. Есей про споживання" автора Вольфґанґ Шивельбуш. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 46
Перейти на сторінку:
те, на що вони спрямовані, із зовнішнього світу і переміщують всередину.

Відтак сприймання почуттям – це не що інше, як процес матеріально-речовинного поглинення того, що сприймається, подібно до прийому їжі[61].

У найбільш низькому і «чуттєвому» сенсі поглинання і поступове зникнення того, що сприймається, легко пов’язати з дотиком, торканням, обмацуванням. Лукрецій згадує відомий кожному факт, що найтвердіші предмети через постійне торкання непомітно, протягом довгого часу, але, врешті, цілком очевидно змінюються на поверхні та втрачають обсяг: зношені каблучки, камені бруківки, «по яких пройшло багато ніг людей»[62].

Подібне через постійне торкання до свого предмета відбувається з почуттям смаку. Його органи, язик та піднебіння, є початковою стадією фактичного прийому їжі. І тут також відбувається безпосереднє матеріальне зношування і витрата, а відтак і часткове зникнення предмета сприймання. Одначе як стоять справи з «вищими» почуттями, що не контактують зі своїм предметом безпосередньо, а вступають з ним у стосунки через просторову відстань?

Нюх, слух і зір – це не що інше, як aporrhoe, що походить від речей. Відділяючись від поверхні предметів, що видають звук, мають запах і вигляд, вони рухаються блискавично – або, як стверджує багато авторів, зі швидкістю думки – через простір і приймають крізь poroi органів почуттів. І оскільки ці отвори мають певну форму, вони – наче лічильні машини – пропускають атоми «відповідної» форми.

З одного боку – з боку «відправника» – має місце матеріальна втрата, а з другого – з боку одержувача – відповідне збільшення.

Розглянемо нюх як орган «поїдання» та асиміляції атомів запаху. Витікання («effleuves») запаху припливають до тіла, що їх сприймає, і відповідно залишають предмет, що їх віддає (Жан Боллак)[63].

За Емпедоклом, між консистенцією тіла та його запахом-aporrhoe існує пряма взаємозалежність. Що легшим і «леткішим» є тіло, то сильнішим є запах[64]. Сильний аромат квітів і перестиглих фруктів віщує в’янення, занепад і смерть[65]. Виснаження єства з віком спричинене тим, що aporrhoe тіла вже не заміщуються припливом, як у юності, а просто втрачаються[66].

Атомістичне пояснення зменшення й зникнення предмета сприйняття там, де йдеться про контактні почуття – дотик і відчуття запаху, – не спрацьовує у випадку зору. Тому Емпедокл не може пояснити зникнення aporrhoe запаху всотуванням через ніс, а лише як загальне розсіювання «у повітрі».

Нюх, слух і зір не утворюють двосторонні відносини між «відправником» та «одержувачем», а функціонують як багатосторонні відносини. Часточки, що походять від одного «відправника», розподіляються між багатьма «одержувачами».

Лукрецій стверджує це на прикладі слуху. Звуки і слова є часточками, що зсередини тіла через рот (за допомогою язика та губ як інструментів артикуляції) виходять назовні у повітря і через нього потрапляють до вух слухача. Їхня матеріальність виявляє себе в тому, що вони не «дряпають» (radere) і не «ушкоджують» (laedere) голосові органи, а загалом «зношують» і «використовують» (auferre, detrarre)[67].

Якщо вимовлене мовцем слово знаходить певного окремого слухача, тоді мова йде про незмінний «оригінал». Інша річ, коли йдеться про велику кількість слухачів, як, наприклад, у театрі. Тоді слово помножується і поширюється, подібно до вибуху шрапнелі. («Отже, один звук несподівано ділиться на багато звуків, оскільки він розшаровується і потрапляє у багато вух»[68].) Поділ певної маси на багато частин, зрозуміло, передбачає, що кожна частина є уламком цілого, і то меншим, що більшою є їхня загальна кількість. Один сучасний критик саркастично зауважив, що важко собі уявити, як «театр із десятьма тисячами глядачів можна наповнити за допомогою двох вдихів»[69].

Таке саме пояснення має атомізм і для зору. Оскільки в ієрархії п’яти почуттів останній визначається як найвища, найтонша, найменш матеріальна і водночас найнадійніша форма сприйняття, з атомістичного погляду він такий саме матеріально-речовинний процес, як і дотик, смак, нюх та слух.

Атомізм дотримується двох принципово різних напрямів процесу зору. Один спрямований зсередини ока назовні. За допомогою зорових променів, що виходять з ока, наче з прожектора, він схоплює об’єкт, тобто його aporrohoe, і вносить його всередину ока. У другій версії процес спрямований навпаки – ззовні всередину ока. Часточки, що утворюють aporrhoe, зрушуються власною силою і «пливуть» із блискавичною швидкістю всередину ока, наче косяк оселедця у пащу кита.

Око і його зорові промені у першому випадку постають активними, «такою собі довгою невидимою рукою» (Жерар Сімон[70]), що вихоплює у світі те, що око хоче побачити; натомість у другому випадку – пасивними, своєрідною сіткою, що чатує на видимі частинки, які мають до неї потрапити.

Для оптичного aporrhoe речей, що сприймаються оком, атомізм викарбував власне поняття «еidolon» (латинське simulacrum), яке означає тонесенький відбиток, що випромінюється поверхнею, своєрідний голографічний «двійник» (Жерар Сімон)[71] предмета. Лукрецій порівнює eidolon з верхнім шаром шкіри змії, яку вона скидає.

Зовсім невипадково слово «фільм» у повсякденній мові, поміж іншого, означає не стільки тонесеньку плівку, скільки двовимірні проективні зображення сучасних технічних візуальних засобів, що нині вже тривалий час становлять eidola атомістів, які стали реальністю, ба більше, які, відділившись від речей, почали жити самостійним життям, за яким не встигають дійсні речі.

До цього питання ми повернемося наприкінці цієї книжки. Але на шляху до нього спочатку потрібно знову повернутися у світ прийому їжі. Якщо раніше ми згадували його лише суто метафорично, то тепер розглянемо як фізіологічну реальність, якою вона постає в розумінні медицині від антич­ності до раннього нового часу.

Асиміляція їжі

На відміну від платонівського світу-звіра, що перебуває в райській автаркії, не зазнає ніякої втрати своєї субстанції і ніякої потреби відновлюватися через прийом їжі із зовнішнього світу, дійсне життя полягає у циклі втрати й заміщення втраченого. Без постійного заміщення втраченого через apporrohoe тіло поступово виснажилося б до повного розпаду. Фізіологія віддавна розглядає цей процес у зворотній послідовності: для неї процес отримання життя починається з прийому їжі, її травлення, перетворення на кров, тканини тіла та виділення непотрібного назад у зовнішній світ. Тіло працює, наче завод з переробки сировини: з одного боку, воно асимілює корисні речовини, а з другого – виштовхує назад непотрібне.

У сенсі Геракліта тіло можна пояснити у два способи. По-перше, як річку, що тече крізь мускульну тканину, кості та органи. По-друге, як арену боротьби. Уявлення про прийом їжі як боротьбу між їжею і тим, що її поглинає, знаходимо вже у найранішій теорії фізіології живлення. У зібранні медичних текстів V ст. до н. е., яке називається «Гіппократ», прийом і асиміляція їжі описується як міряння силами між їдоком і їжею. Поглинена їдоком їжа «підкорюється», проте водночас вона, зі

1 ... 8 9 10 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"