Читати книгу - "Фундація та Земля"

Завдяки здатності легко звільнятися від будь-яких зовнішніх гравітаційних полів «Далека зірка» здійнялася з поверхні планети так плавно, ніби пливла в якомусь космічному морі. І, на диво, тяжіння всередині корабля не змінилося ні на секунду.

Звісно, поки корабель був в атмосфері, прискорюватися не було сенсу — інакше чулося б виття та вібрація від повітря, яке швидко проминало повз. Для прискоренння наставав час, коли атмосфера лишалася позаду, і, хай яке стрімке, воно ніколи не давалося взнаки пасажирам та було максимально комфортним. Тревіз не бачив, як його можна покращити, хіба що колись люди винайдуть спосіб гулькати крізь гіперпростір без кораблів і занепокоєння щодо надто сильних гравітаційних полів поблизу. Просто зараз «Далекій зірці» доведеться мчати від сонця Геї кілька днів, перш ніж гравітація ослабне достатньо, щоб спробувати стрибнути.

— Ґолане, друже, — мовив Пелорат, — я можу хвилинку чи дві з вами поговорити? Ви не дуже зайняті?

— Взагалі не зайнятий. Якщо як слід настановити ком­п’ютер, він подбає про все сам. А іноді він, здається, здогадується, якими будуть мої вказівки, і виконує їх майже до того, як я їх сформулюю. — Тревіз із любов’ю погладив поверхню столу.

— Ми дуже потоваришували, Ґолане, — сказав Пелорат, — за недовгий час знайомства, хоча, мушу визнати, для мене цей час не такий уже й недовгий. Стільки всього трапилося... Якщо замислитись над моїм доволі довгим життям, дуже химерно, що половина значущих подій сталася зі мною за останні пару місяців. Чи то так здається. Я майже міг би припустити…

Тревіз підняв долоню.

— Янове, гадаю, вас відносить від основної думки. Ви починали казати, що ми дуже потоваришували за короткий час. Це так, і ми досі товаришуємо. Як на те пішло, Блісс ви знаєте ще менше, а потоваришували з нею навіть більше.

— Це, звісно, інша річ. — Пелорат трохи присоромлено прочистив горло.

— Звісно, але що випливає з нашої недовгої, але витривалої дружби?

— Якщо ми, любий товаришу, досі друзі, як ви щойно сказали, я мушу поговорити про Блісс, яка, як ви теж щойно сказали, мені особливо дорога.

— Розумію. Що із Блісс?

— Я знаю, Ґолане, що вам вона не до вподоби, однак мені б хотілося, щоб заради мене…

Тревіз підняв руку:

— Хвилиночку, Янове. Я не в захваті від Блісс, але і об’єктом ненависті її не назву. Власне, я взагалі не відчуваю до неї ворожості. Вона приваблива дівчина, та навіть якби це було не так, заради вас я був би готовий її такою вважати. Мені не подобається Гея.

— Але Блісс і є Гея.

— Знаю, Янове. Це все й ускладнює. Поки я думаю про Блісс як про окрему людину, проблеми немає. А якщо думаю як про Гею, то є.

— Але, Ґолане, ви не дали Геї шансу. Послухайте, старий друже, дозвольте де в чому зізнатися. Коли ми з Блісс усамітнюємося, вона іноді на хвильку ділиться зі мною своєю свідомістю. Не довше, бо вона завжди каже, що я застарий, щоб пристосуватися. Ох, не насміхайтеся, Ґолане, ви теж для цього застарий. Якби ізолят, такий, як ви чи я, лишався частиною Геї більш як хвилину чи дві, можна було б ушкодити мозок, а за цілих п’ять чи десять хвилин ушкодження були б незворотними. Ґолане, якби ви тільки могли це пережити!

— Що? Незворотне ушкодження мозку? Ні, дякую.

— Ґолане, ви умисно мене не розумієте. Я маю на увазі ту коротку мить єднання. Ви не знаєте, від чого відмовляєтеся. Це неможливо описати. Блісс каже, що це схоже на радість. Якщо це радість, то така, коли нарешті ковтнете трохи води після того, як ледь не померли від спраги. Я навіть не намагаюся цього пояснити. Ви розділяєте всі задоволення, які окремо переживає мільярд людей. Це не стала радість, інакше ви швидко припинили б її відчувати. Вона вібрує, мерехтить, має дивну ритмічну пульсацію, яка вас не відпускає. Це більша радість — ні, не більша, краща, — ніж ви коли-небудь будете здатні пережити осібно. Я ледь не плачу, коли вона причиняє двері…

— Ви дивовижно красномовні, любий друже, — похитав головою Тревіз, — але це звучить дуже схоже на опис псевд­ендорфінної залежності, або ж якоїсь від іншого наркотика, що ненадовго дарує вам радість ціною подальшого постійного перебування у жаху. Це не для мене! Я проти того, щоб проміняти свою особистість на короткий сплеск радості.

— Моя особистість досі зі мною, Ґолане.

— Але чи довго вона протримається, якщо так триватиме далі, Янове? Ви благатимете ще і ще наркотику, доки зрештою не ушкодите мозок. Янове, ви не мусите дозволяти Блісс чинити так із вами. Можливо, мені слід із нею про це поговорити.

— Ні! Не треба! Ви не те щоб утілення такту, а я не хочу, щоб ви її скривдили. Запевняю вас, вона в цьому сенсі дбає про мене краще, ніж ви можете уявити. Небезпека пошкодити мій мозок непокоїть її більше, ніж мене. Можете бути у цьому впевнені.

— Що ж, тоді я поговорю з вами, Янове. Більше так не робіть. Ви п’ятдесят два роки жили власними радістю та втіхою, і ваш мозок звик їх витримувати. Не підсідайте на новий незвичний гріх. У нього є ціна, якщо й не негайна, то з часом.

— Так, Ґолане, — глухо озвався Пелорат, позираючи на носаки черевиків. — Гадаю, можна ще поглянути на це так. Що якби ви були одноклітинним…

— Я знаю, що ви скажете, Янове. Забудьте. Ми з Блісс уже звертались до цієї аналогії.

— Так, але замисліться на мить. Уявімо одноклітинні організми з людським рівнем свідомості та мисленнєвої здатності, які постали перед перспективою стати багатоклітинним організмом. Хіба одноклітинні не оплакуватимуть втрату індивідуальності, не обурюватимуться прийдешнім насильницьким вбудовуванням своєї особистості в загальний організм? І хіба вони не помилятимуться? Хіба може окрема клітина взагалі уявити могутність людського мозку?

Тревіз рвучко захитав головою.

— Ні, Янове, це хибна аналогія. Одноклітинні організми не мають свідомості чи будь-якої мисленнєвої здатності, або ж мають, але таку нікчемну, що її можна вважати нульовою. Для них поєднати й утратити свідомість — це втратити щось, чого в них насправді ніколи не було. А от людина все ж таки свідома і має здатність до мислення. Саме їй загрожує втратити це, втратити справжній незалежний інтелект, тож аналогія не годиться.

На мить між ними запала тиша, майже гнітюча; нарешті Пелорат, намагаючись спрямувати розмову в інше річище, поцікавився:

— Чому ви так уважно дивитесь на екран?

— Звичка, — криво всміхнувся Тревіз. — Комп’ютер каже мені, що геянські кораблі за мною вслід не прямують і сейшеллський флот мене не зустрічає. Та все ж я стривожено видивляюся їх, і мене заспокоює саме те, що я нічого не бачу, хоча сенсори комп’ютера в сотні разів здібніші та проникливіші за мої очі. Ба більше, комп’ютер здатен дуже тонко відчувати деякі властивості космосу, властивості, які мої органи чуттів не здатні сприйняти за жодних умов. Знаючи це все, я однаково видивляюся.

— Ґолане, якщо ми справді друзі…

— Обіцяю, що не робитиму нічого, що засмутить Блісс. Принаймні нічого зумисного.

— Я вже про інше. Ви приховуєте від