Читати книгу - "Диво-капелюх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гемуль позирнув на великий блискучий барометр із червоного дерева. Він показував дощ і вітер.
— Дивно, — сказав Гемуль і глянув на сонце.
Тоді постукав по барометрові, але той опав ще нижче. Гатіфнати загрозливо зашурхотіли й підступили до Гемуля.
— Та чого ви! — злякано мовив він. — Я ж не беру вашого барометра!
Проте Гатіфнати не чули його. Вони підступали все ближче й ближче, шурхотіли травою й вимахували лапами. Гемулеві душа сховалася в п’яти; він оглянувся навколо, шукаючи, де врятуватися. Вороги оточили його, наче муром, що стискався чимраз дужче. Між деревами також товпилися Гатіфнати з мовчазними незворушними обличчями.
— Ідіть геть! — закричав Гемуль. — Киш! Киш!
Та Гатіфнати нечутно наближалися. Тоді Гемуль підібрав свою сукню й поліз на стовп з барометром. Стовп був слизький, обтесаний, але страх додавав Гемулеві негемулячої сили, і за хвилю він уже сидів на вершку, тремтячими лапами вчепившись у барометр.
Гатіфнати підійшли під самий стовп і завмерли, чекаючи. Вся галявина була вкрита ними, наче білим килимом, і Гемулеві ставало недобре, коли він думав, що з ним станеться, як він упаде.
— Рятуйте! — закричав він кволим голосом. — Рятуйте!
Та в лісі ніхто не озвався.
Тоді він засунув у рот два пальці й свиснув: тричі коротко, тричі протягло й знову тричі коротко. Це означало «SOS».
Мумрик-Нюхайлик, що йшов уздовж північного берега, почув Гемулів сигнал. І, визначивши напрямок, звідки він долинає, стрілою помчав на порятунок. Свист чувся дедалі голосніше. «О, вже десь близько!» — зрадів Мумрик-Нюхайлик і, притишивши ходу, почав обережно пробиратися вперед. Поміж деревами проясніло. Він побачив галявину, Гатіфнатів і Гемуля, що міцно тримався за стовп. «Погані справи», — подумав Мумрик-Нюхайлик і гукнув:
— Гей! Я тут! Чим ти так розсердив мерзенних Гатіфнатів?
— Тільки стукнув по їхньому барометрові, — жалібно мовив Гемуль. — До речі, він падає. Любий Мумрику, спробуй якось розігнати цих потороч!
— Мені треба подумати, — сказав Мумрик-Нюхайлик.
Гатіфнати не чули цієї розмови, бо не мали вух.
За хвилину Гемуль гукнув:
— Думай швидше, Мумрику, бо я падаю!
— Слухай! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Пам’ятаєш, як колись у садок забралися польові миші? Мумі-тато позакопував у землю кілька стовпчиків і начіпляв на них вітрячків. І коли вітрячки закрутилися, земля так загула, що миші полякались і повтікали.
— Мені завжди подобалась ця історія, — гірко сказав Гемуль. — Але я не розумію, чим вона може допомогти мені в тяжкій біді!
— Допоможе! — запевнив його Мумрик-Нюхайлик. — Не розумієш? Гатіфнати не вміють говорити, не чують і погано бачать. Зате відчуття в них дуже розвинене. Спробуй розхитати стовпа! Гатіфнати напевне відчують струс землі й злякаються. Стовп же стоїть якраз посередині їхнього натовпу.
Гемуль спробував розхитатися на стовпі.
— Ой, я впаду! — скрикнув він.
— Швидше, швидше! — підганяв його Мумрик-Нюхайлик. — І рвучко, з усієї сили!
Гемуль хитався то в один бік, то в другий, і скоро Гатіфнати відчули, що земля під ними двигтить. Вони зашурхотіли дужче й неспокійно заворушилися. І враз стрімголов кинулися врозтіч, достоту, як колись миші.
За кілька хвилин галявина спорожніла. Тікаючи в ліс, Гатіфнати зачіпали Мумрика-Нюхайлика за ноги і жалили їх, мов кропива.
Гемуль з полегкості пустився стовпа й гепнув у траву.
— Ох, моє серце! — застогнав він. — Воно мало не вискочило в горло! Відколи я оселився в родині Мумі, то маю самий тільки клопіт і на кожному кроці на мене чигає небезпека.
— Та годі тобі! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Ти ж чудово дав собі раду.
— Поганці! — лаяв Гатіфнатів Гемуль. — Щоб покарати їх, я заберу їхній барометр.
— Краще не бери, — застеріг його Мумрик-Нюхайлик.
Проте Гемуль зняв з гачка блискучий барометр і переможно засунув його під пахву.
— Вертаймося, — сказав він. — Я голодний, як вовк.
Коли Мумрик-Нюхайлик з Гемулем повернулися, всі вже їли щуку, яку Мумі-тато зловив у морі.
— Привіт! — гукнув Мумі-троль. — Ми обійшли весь острів. З того боку, що від моря, є повно страшних диких скель, які стіною спадають у воду.
— А ми бачили силу-силенну Гатіфнатів, — сказав Пхик. — Десь із сотню.
— Не згадуй мені про них, — з серцем мовив Гемуль. — Тепер я їх не зношу. Та гляньте на мій воєнний трофей!
Гемуль гордо поставив серед скатертини барометр.
— О, який блискучий та гарний! — вигукнула Хропка. — Це годинник?
— Ні, це барометр, — пояснив їй Мумі-троль. — На ньому видно, чи буде година, чи дощ. І часом він справді вгадує.
Він стукнув по барометрі й поважно наморщив лоба.
— Буде буря.
— Велика? — злякано спитав Пхик.
— Сам подивися, — відповів Мумі-троль. — Барометр стоїть на нулі. Нижче вже він не може впасти. Дуже велика, якщо він не жартує з нами.
Та скидалося на те, що барометр таки не жартував. Легкий туман обернувся в жовто-сірі хмари, а море на обрії стало навдивовижу чорне.
— Треба вертатися додому, — сказав хтось.
— Ні! — заперечила Хропка. — Ми ще до пуття не дослідили скелі з того боку, що від моря. І ні разу не скупалися.
— Можна трохи почекати й побачити, що буде далі, — сказав Мумі-троль. — Шкода було б так швидко вертатися. Тільки-но знайшли такий гарний острів, і зразу додому!
— Але як почнеться буря, то ми взагалі не зможемо вернутися, — розважно заперечив Хропик.
— І це буде найкраще! — зрадів Пхик. — Ми залишимося тут назавжди.
— Цитьте, діти, мені треба подумати, — сказав тато Мумі-троля.
Він пішов на берег, принюхався до повітря, покрутив головою і наморщив лоба.
Десь далеко загуркотіло.
— Грім! — крикнув Пхик. — Ох, як страшно!
Над обрієм стіною здіймалася хмара. Вона була чорно-синя і гнала перед собою ясні хмаринки. Над морем подеколи спалахували блискавки.
— Ми лишаємось, — заявив тато.
— На цілу ніч? — спитав Пхик.
— Думаю, що так, — сказав Мумі-тато. — Ану мерщій будуймо курінь, бо скоро буде дощ!
Вони витягли човна на пісок, а на узліссі хутенько спорудили курінь з вітрила та укривал. Мумі-мама обтикала його з усіх боків мохом, а Хропик викопав навкруги канавку, щоб стікала вода. Всі забігали, ховаючи в курінь свої речі. Ось між дерева війнув вітер і вони боязко зашелестіли. Грім загуркотів ближче.
— Піду гляну на бурю з відроги, — сказав Мумрик-Нюхайлик.
Він насунув капелюх на вуха й подався до відроги, що виступала найдалі в море. Там він сперся спиною на великий камінь і задивився на розбурхане море, самітний і щасливий.
Море змінилося, стало чорно-зелене. На ньому здіймалися буруни з жовтим, як фосфор, полиском і з білою піною на гребенях. З півдня котився урочистий гуркіт — то надходила буря. Вона понапинала над морем свої чорні вітрила, що виросли на півнеба. Зловісно спалахували блискавки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диво-капелюх», після закриття браузера.