Читати книгу - "Конкістадор"

вбрання на старому: обрядовий плащ, намисто зі срібла з білим золотом, головний убір з лебединого пір’я, що вкривав голову й спину Тепекові. Й що далі відпливали вони каналом, то глибше, ніби весло у воду, поринало у смуток серце Кетци. У Тепековій душі смуток змішувався з гордістю: старий журився, усвідомлюючи, що тепер довго не побачить сина, утім, дивлячись на змужнілого юнака, якого підготовили до обряду ініціації, він не міг ним не милуватися. Тепек, опускаючи погляд від нової білої синової сорочки на сандалі з оленячої шкіри, на убір з білого пір’я, згадував, як тринадцять років тому, у цьому ж таки каное, віз дитину на божій дорозі, щоб добути їй ліків і зберегти життя. Тепек веслував, милуючись сином мовчки, казав собі, що його місію у цьому світі виконано.

Нарешті вони дісталися святилища. А коли батько та син вийшли з каное на площу, перед їхніми очима постало дивовижне видовище: тисячі юнаків стояли біля підніжжя величної піраміди, ущерть залюднюючи площу, — і всі з ніг до голови вдягнені в біле. Зазвучали сурми й забили барабани: зараз ця площа нічим не нагадувала місце для жертвоприношення. Наскільки інакшими видаються зараз сини Теночтитлана: вони ладнаються до обряду посвяти у життя й у знання, а не гуртуються у жадаючий крові натовп, який б’ється за шмат людської плоті, щоб зжерти його, наче дикий звір, — так міркував зараз Тепек. Здавалось, що це геть інша площа. Здавалось, ніби це геть інший народ. Нарешті настав час, коли Тепек та Кетца мусили розлучитись; обійми їхні були довгими та міцними, але обидва втримали сльози. Кетца, рвучко розвернувшись, попростував туди, де гуртувались його майбутні товариші, так і не наважившись озирнутися. Немов на засніжену рівнину впала чергова сніжинка — так Кетца змішався з юрбою учнів.

Майбутніх учнів наставляли жерці. Вони давали чіткі настанови, щоб хід обряду ніяк не було порушено. Хлопців шикували за зростом: найвищі мали першими йти центральними сходами на верхівку піраміди. Черга до Кетци дійшла наприкінці. І ось, якоїсь миті вся величезна піраміда зробилася білою, вкрившись вбраннями тисяч молодиків, які крокували крок у крок один за одним. Людей, які зібралися на площі, вразило таке видовище. Іноземець, безсумнівно, через таке видовище сповнився б страху: отаке це було місто — потужне, чудове, з народом, якого годі було перевершити ані в кількості, ані в дисципліні. Потім жерці, на воєнний манер вишикувавши юнаків, відвели їх у святилище на самісінькій верхівці піраміди. Кетца, зніяковівши й засоромившись, крокував слідом за одним з розпорядників церемонії. Саме цієї миті він уповні усвідомив, що зі своїми близькими побачиться тепер уже дуже нескоро.

Якщо ззовні храму все було білим-білим, то всередині обернулося на червоне й чорне, тінь та напівморок. Поволі, коли очі юнаків призвичаювалися до темряви, вони почали зауважувати висічені з каменю жаскі боввани демонів, які боронили святилище, вишкіривши повні зубів пащі. Серце у Кетци калатало швидко й стривожено; вдивляючись в обличчя своїх найближчих товаришів, він зауважив такий самий страх. Жерці вигукнули наказ зняти одяг. Коли хлопці роздягнулися, їхні обличчя та тіла змастили чорною фарбою. Жерці були безжальними: ляскали по голих тілах чорними долонями, хапаючи за потилиці, занурювали у чани з матовою в’язкою рідиною, допоки бідолахи не починали задихатися. А тих, кому спадало на думку опиратися чи нарікати, били у сонячне сплетіння чи у пах, щоб змусити нахилитися. Хлопці, що заблукали у темряві, наскакували один на одного, намагаючись іти далі. Вони могли упізнати своїх лише за блиском очей та білими зубами, а ще за жалісними схлипуваннями від болю та переляку. Все навколо зробилося похмурим, зловісним: здавалося, ніби то хода примар. Поволі учні віддавалися на волю старших, і тоді, після усіх знущань, один із жерців гладив кожного з них по голові й вішав на шию намисто з коштовних камінців. Здавалося, ніби муки минулися, однак інший жрець, схопивши зненацька, закидав їм руки за шию, а помічник різко проколював мочку вуха шипом, юнаки лякалися ще більше, бачачи, як кров з ран струменить по бовванах демонів. «Якби хоч Уатекі йшов поруч зі мною, — міркував Кетца, — разом ми б стали хоробрішими!» Але навколо всі були чужинці: не лише жерці, розпорядники та їхні помічники, а й навіть брати по знущанню. І ось Кетца, голий, обмазаний чорною фарбою, жалюгідний і самотній між такими самими, як і він, сунеться уперед, не відаючи, що ще чекає його попереду. Найпевніше, від школи Кальмекак і надалі не варто чекати нічого доброго: хлопчиків групами заводили до наступної кімнати, в одвірку стояв ще один жрець, який невблаганно провіщав кожному, хто заходив:

— Забудь, що ти виріс у достатку й щасті.

Сонце вже сіло, й хлопці мали зібратися на великому загородженому дворищі — чорні від фарби, тремтячи від холоду, зобов’язані мовчати. Варто було комусь із жерців почути хоч найменше шепотіння, провинного він ураз виводив з юрби й до нестями бив жезлом з агави. Багацько дітей, виснажившись, опускалися навколішки. Коли Кетца вже був ладен сам упасти навколішки, він зауважив, що на вимощений дошками поміст сходить верховний жрець — він мав намір виголосити промову. Дотримавши тривалої паузи, щоб не змарнувати жодного слова, священнослужитель заговорив:

Ти був народжений із черева своєї вельмишановної матері завдяки сімені твого батька. Але тепер тобі доведеться забути, що маєш родину. Ти мусиш шанувати своїх учителів і коритися їм, як справжнім своїм батькам. Вони мають цілковите право карати тебе, адже саме вони розплющать твої очі й відкоркують вуха, щоб ти навчився бачити й чути. Сьогодні ти розлучився зі своєю ріднею, й серце твоє журиться. Але ми маємо привести тебе до храму, у який віддали тебе, коли ти був ще немовлям і мати живила тебе своїм молоком. Вона берегла твій сон, коли ти спав, і мила тебе, коли ти забруднювався; заради тебе терпіла вона біль, утому й безсоння. Тепер ти чоловік, настав час вирушати у Кальмекак, місце плачу й болю, де ти віднайдеш свою долю. Слухай якнайуважніше: дарма шукати тут того, що ти мав удома. Твоя нова домівка й твоя нова родина — тут, у храмі володаря Кетцалькоатля. Запам’ятай, що колись ти був щасливою дитиною, бо тут твій дух та тіло загартуються болем та жертовністю.

Ці слова порівняно з лагідними уеуетлатоллі, які читав йому Тепек, лунали, немов передвістя жахіть, які чекали на Кетцу в школі. Та все ж було ще дещо, від чого серце Кетци мало