Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

Князь же мовить: "Спокушаючи, я це прорік; коли б і повинився ти, неможливо тебе від таких і стількох ран цілим зробити, хіба тільки однією смертю зцілишся; будеш-бо у приклад усім християнам: хай не дерзають противитися цареві та безчестити князів його". Святий же відповідає: "Беззаконний судде, хоча і завше говориш брехню, тепер же, не бажаючи, правду вирік, що прикладом я є всім християнам мужності та великодушшя, багато-бо на мене, як на живий образ, позирають і, міцне моє по Христі страждання бачачи, сповнюються ревності до Господа, Бога свого, і на такі ж за Нього дерзнуть муки". Князь же, чудячись на такі його мужність і терпіння, зирнув на наближеного одного улюбленого друга, на ймення Адесха, котрий був із міста, названого Арвил, і каже до нього: "Християн тих обох, Йосипа та Аїтала, візьми до свого міста і вчини, щоб були від своїх-таки християн камінням побиті", — це через те не захотів мечем усікти їх, щоб християнські вчителі прийняли кончину від християнських-таки рук.

Адесх поклав їх на тварин, як снопи чи дерево бездушне, — не могли-бо ані ходити, ані сидіти — всі вуди їхні були розслаблені від безчисленних мук; коли потрібно було спочити чи переночувати, то ніби мертві тіла із тварин знімали і на землю клали, не могли-бо ані руками, ані ногами рушити, ніби умертвіли, биттям сокрушені. І коли хто, милість являючи, бажав дати їм їжі чи трохи води, то своїми руками у вуста їм укладали. І знову, піднявши їх із землі, клали на тварин і, як мертвих, прив'язавши, везли. Дійшли до Арвиламіста, у сморідну темницю вкинули їх і не дозволили нікому із християн приходити до них і турбуватися; загноїлися їхні рани вельми і текли гній та кров із їхніх виразок — не було кому перев'язати ран їхніх чи на інший бік перевернути, чи чашею води студеної напоїти. Так святі Бога ради страждали.

Була в місті тому одна жінка вірна і свята, на ймення Снандулія, котра таємно підживляла страждущих у темниці Христа ради. Вона, довідавшися про Йосипа та Аїтала, що в темниці вони, прийшла з рабами своїми вночі і, давши багато золота сторожі, ввійшла до темниці і знайшла їх заледве живих, і не говорили вони нічого, тільки ледь-ледь дихали. Вмовила сторожу: хай дозволять їй узяти святих у дім її на малий час, обіцяючи, доки настане денне світло, знову принести їх до темниці. І дозволила їй сторожа. Вона ж бо взяла їх, понесла в дім, недалеко від темниці той був, і, поклавши їх на ложі, обмила виразки та чистим полотном обтерла їхню кров і розмазувала її по своєму тілі; відтак багатоцінним миром змазала їх і обв'язала струпи їхні, цілувала поламані їхні руки й ноги і плакала вельми над ними. Полегшали трохи болісті їхні. Йосип опритомнів і, зирнувши, побачив ту благочестиву жінку, котра над ним гірко ридала, й почав помалу говорити до неї: "Таке твоє добродіяння нам явлене, о свята жоно, доброприємне є Богові і нам, що за Нього страждають, але гірко за нас ридати не є пристойне, бо далеко відстоїть таке від істинної християнської надії та віри нашої". Жінка ж відповіла: "Радію з того, що дав вам Христос таку мужність, бо міцно перетерплюєте люті муки; більше-бо пораділа б, коли б побачила, що ви здійснили мучення до кінця. Плакати ж властиво єству людському, яке охоплене милосердям". Святий же Йосип рече до неї: "Одначе не подобає тобі за нас плакати, знай-бо, що, котрі Христа ради здобувають скорботи, вічні випрошують веселощі".

Коли почало світати на день, то віднесено було святих до темниці. Минуло шість місяців, і вже святі від ран трохи зцілилися, могли й на ноги встати і трохи ходити, тільки Аїталу руки мертво висіли. Адесах, який прийняв їх від Ардасабора на забиття, скинутий був зі своєї влади, а замість нього прийшов інший суддя, лютіший першого, на ймення Зерот. Цей, коли ввійшов до міста і творив жертви у храмі бога їхнього Вогню, був звіщений од жерців про святих мучеників Йосипа й Аїтала — сказали-бо йому: "Є в темниці два вчителі християнські, котрі спершу Ардасабором мучені були, відтак сюди приведені, щоб камінням од християн були побиті, а оскільки не могли через рани ходити, відтак не виводили їх на забиття, а чекали, доки одужають, щоб могти до нашого однодумства прихилити їх". Суддя ж, те почувши, повелів привести їх перед себе і довго з ними словами змагався, лестощами та погрозами примушуючи їх, щоб поклонилися Вогню і щоб укусили від його жертв. Коли ж не досяг нічого, спершу повелів святого Йосипа голого стрімголов повісити і воловими жилами бити. І коли битий був сильно, тоді трохи зцілені рани знову відкрилися, і кров текла потоками, наче від джерела. Дехто від волхвів, які там стояли, приступили близько до святого і тихо мовили: "Чоловіче, коли соромишся людей, щоб увійти перед усіма до храму бога нашого і з нами принести жертви, то обіцяй таємно це вчинити, і вільний будеш од муки". Святий же велеголосно закричав: "Відступіте від мене всі, що чините беззаконня, бо почує Господь молитву мою!" Битий був три години, тоді повелів мучитель, відв'язавши його, нести в темницю — знову-бо не міг своїми ногами піти через відновлені рани. Відв'язали тоді святого Йосипа і віднесли до темниці, а замість нього підвішений був святий Аїтал і також нещадно був битий. Він же кричав безперестанно, говорячи: "Християнин я є!" Відв'язали і святого Аїтала, а на його місце підвісили одного, котрий був із манихейського злочестя, той також перед усіма сповідував злочестиву свою віру, докоряючи персам за їхнє нечестя. Його-бо підвісили й почали бити, і . терпів спершу нанесені рани; коли ж почали бити жорстокіше, почав великим голосом волати, проклинаючи Манихея і відрікався віри його, обіцяючи поклонитися персидським богам. Святий Аїтал був там і, те почувши, наповнився радості, сміявся вельми, лаючи його й кажучи: "Аедве спробував ти мук, а вже відрікся Манихея свого! Благословенний же Христос, Бог наш, укріплює нас в усіх найлютіших муках і чинить нас, щоб були непереможні й непохитні в благочестивій нашій вірі". Почувши це, суддя розгнівався на святого й повелів знову його бити гострими колючкастими різками, і доти битий був, що вже гадали: помер він. І виволокли його геть і, наче мертвого, кинули. Один із волхвів, бачачи голе тіло, яке лежало, єством переможений, відчув милосердя і накрив його