Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я, Корвін...

Із наступної карти дивився височенний здоровань. Він дуже скидався на мене, хіба що підборіддя у нього було трохи важче. Ще я знав, що він більший за мене, хоча й повільніший. Про його силу складали легенди. Він був одягнутий у сіре із синім та оперезаний широким чорним поясом. Здоровань стояв і сміявся. Довкола його шиї на масивному ланцюгові висів срібний мисливський ріг. Чоловік мав коротку бороду та підстрижені вуса. У правиці тримав келих з вином. І раптом я відчув симпатію до цього здорованя. У пам'яті спливло його ім'я. То був Джерард.

Потім побачив на карті чоловіка з вогнистою шевелюрою і такою самою палючою бородою. Одягнений у червоне та оранжеве, здебільшого в шовк, він тримав меч у правій руці та келих з вином — у лівій, і ніби диявол танцював у його очах, блакитних, як у Флори або в Еріка. Мав вузеньке підборіддя, але його ховала борода. Меч був інкрустований тонкою золотистою філігранню. Два великих персні, один зі смарагдом, а другий з рубіном, прикрашали його праву руку, а третій, із сапфіром, сидів на лівиці. Це, я знав, був Блейз.

Наступним виявився чоловік, який скидався на Блейза і на мене. З моїми рисами обличчя та з моїми, хоча й дрібнішими, очима, Блейзовою шевелюрою — і безбородий. Він був убраний у зелений мисливський костюм і сидів на білому коні лицем до правого краю карти. Його ознаками були одночасно і сила, і слабкість, наполегливість та нестримність. Його я водночас і схвалював, і засуджував, і любив, і цурався. Знав, що чоловіка звати Бранд. Я згадав це відразу, щойно побачивши цю карту.

Отже, я добре знав їх усіх, без жодних сумнівів у цьому. Мені були відомі всі їхні чесноти і слабини, усі їхні звитяги та поразки.

Бо всі вони були мої брати.

Я закурив сигарету, яку витягнув з пачки на Флориному столі, відхилився на спинку стільця і почав збивати в єдине ціле те, що пригадав.

Вони були мені братами, ті восьмеро незвичайного вигляду чоловіків у доволі незвичних костюмах. І ще одне я знав: у тому, що всі вони вдягаються так, як їм хочеться, нема нічого незвичайного чи неприродного, так само, як і для мене — вдягатися в чорне зі сріблом. Потім я всміхнувся, згадавши, у що був одягнутий тепер, який одяг купив у малій крамничці в містечку, де зупинився, коли втік з Ґрінвуда.

Мав на собі чорні штани, і всі три сорочки, що я придбав, були сіруватого, сріблястого кольору. І моя куртка була також чорна.

Я повернувся до карт — і там побачив Флору в сукні, зеленій, наче море. Саме у такому вбранні вона згадалася мені минулого вечора. Наступною видивився чорнокосу дівчину також із блакитними очима, з довгим розпущеним волоссям. Вона була в усьому чорному, зі срібним поясом навколо талії. Мої очі наповнилися слізьми — чому, не знав. Ця дівчина називалася Діедра. Потім була Фіона, з таким волоссям, як у Блейза чи у Бранда, моїми очима і перлинним обличчям. Те, що я люто її ненавиджу, зрозумів одразу, як перевернув цю карту. Потім побачив Левеллу з нефритово-зеленими очима і волоссям у тон. На ній була сіро-зелена, з переливами, сукенка, а обличчя її виглядало сумним, навіть дещо сльозливим. Звідкись я знав, що Левелла не схожа на жодного з нас. Однак це була теж моя сестра.

Від того, що всі вони зараз далеко звідси, мене огорнув чорний жаль. І разом із цим було чуття якоїсь близькості до них, незримої фізичної присутності.

Карти так вихолоджували пучки пальців, що довелося знову скласти їх у колоду, хоча й робив це не вельми охоче, шкодуючи, що не відчую їхнього дотику.

Решта карт, що залишалися в колоді, була всяка дрібнота. І звідкись — так, знову це «звідкись», як уже без нього! — так от, звідкись я знав, що серед козирів бракує кількох карт.

Але, хоч убий, не знав, хто був зображений на цих щезлих картах.

Від цього мене охопив дивний смуток. Вийнявши з рота сигарету, я замислився.

Чому без найменшого напруження пригадував усе, коли дивився на карти, не потребуючи при цьому жодних зачіпок для пам'яті? Я вже знав більше, ніж раніше — нові обличчя, імена. Щоправда, цим усе й обмежувалося. Чи майже все.

Я не знав, наскільки важливим є той факт, що всі ми хизувалися на цих незвичних картах. Та хай там як, відчував нестримне бажання привласнити таку колоду. Але якби я взяв карти Флори, вона відразу ж виявила б пропажу, і тоді я пропав би. Тож не залишалося нічого іншого, як повернути їх до потаємної шухлядки, а шухлядку замкнути на ключ. Після того, Бог свідок, я влаштував собі справжнісінький мозковий штурм! Ось тільки його результат виявився близьким до нуля.

Допоки я не пригадав магічне слово.

Амбер!

Учора ввечері це слово розбурхало в мені справжню бурю. Вона була такою сильною, що відтоді я волів його навіть не згадувати. А тепер повторював це слово, наче заклинання. Прокручував його у пам'яті, акцентуючи на всіх асоціаціях, що воно викликало у мене.

Від цього слова віяло нестерпною тугою і важкою ностальгією. У нього наче хтось загорнув і тінь забутої краси, й вікопомні здобутки, й відчуття величної потуги, яка змітає все та всіх на своєму шляху. Так чи інакше, це слово не видавалося мені чужим. Воно було частиною мене — я був частиною його. Це назва місця, зрозумів потім. Назва місця, котре я колись знав. Однак воно не викликало в уяві жодного образу — лише почуття.

Не знаю, скільки я так просидів. За роздумами цілком утратив відчуття часу.

Із усіх боків огорнутий думками, мій розум не відразу зауважив, що в двері хтось легенько постукав. Потім ручка на дверях повільно крутнулася вниз, і на порозі постала служниця Кармелла. Вона запитала, чи бажаю я пообідати.

Її пропозиція здалася мені надзвичайно доречною, тож я пройшов слідом за нею на кухню