Читати книгу - "Королівство жахів"

А потім вона побачила, що від Пола вже надійшов текст. Вона подивилася на такі знайомі їй чорно-сірі літери.

«Ти сьогодні не пішла в зоопарк? Відповідай швидше».

Звичайно, він не знає, куди вони пішли. Вона зазвичай теж не знає, куди вони підуть, аж доки Лінкольн не сповістить про свій вибір на другу половину дня, коли вона застібає на ньому ремінь безпеки. А Пол, певно, щось знає, тому й запитує.

Вона написала йому відповідь, хоча хотіла б натомість зателефонувати йому, але її пальці почали автоматично відповідати. Така в них звичка.

«Так. Я в зоопарку. Ти знаєш, що тут відбувається? Зараз ми заховалися в оселі дикобраза».

Звідки йому знати, де вона є, та оселя дикобраза. Він не ходить у зоопарк так часто, як вона сюди ходить. Вона додала.

«У зоні приматів».

Вона натиснула Send[8] і стала друкувати наступне послання.

«Поклич поліцію. Я бачила тіла на вході в зоопарк. Чоловік із рушницею».

Вона знову натиснула Send — щось було не так у порядку послань — вона передавала їх цілком безсистемно, але не могла зупинитися, її пальці друкували й друкували. Вона любила дивитись, як вони рухаються, як літери поєднуються в речення, наче промінь світла ковзає екраном, і доки вона друкує, перед її очима лише миготять літери, напливаючи одна на одну.

«В нас усе гаразд. Ми в цілковитій безпеці», — повідомила вона йому, але потім її пальці зупинилася, й вона замислилася, що написати далі.

Волосся Лінкольна лоскотало їй руку. Він почав зсовуватися й вигинатися. Її дихання уривалося, коли вона намагалася мугикати «Едельвейс», колискову пісню, яку вони з Полом щоночі наспівують Лінкольну. Хоч тепер вона мугикала надто швидко й надто високо, як ото коли перемотують магнітну стрічку.

Їй треба надрукувати щось іще. Її пальці швидко згиналися в повітрі.

— Чому ти розмовляєш по телефону? — запитав Лінкольн. Його голос у її плече пролунав приглушеним.

— Я повідомляю тата про наше становище, — відповіла вона, а тим часом Пол надіслав нове послання.

«Ти все прочитала. Тепер я телефоную тобі. Я тебе кохаю».

Під текстом ішло якесь посилання. Вона подивилася на синю стрічку підкреслених літер та цифр, і в цю мить задзвенів телефон, надто гучно — їй не спало на думку вимкнути його звук — і вона негайно відповіла.

— Я не можу говорити, — сказала вона, її голос пролунав якось професійно. Так ніби вона була на зборах абощо. Вона не знала, звідки в неї взявся такий голос. — Нам треба мовчати. Я не знаю, де вони перебувають.

Можливо, йшлося не тільки про звичку, як про її недавнє письмове повідомлення.

Можливо, частина її вже знала те, що тепер усвідомила і її решта: телефон — це ризик. Він створює шум. Коли вона розмовляє, утворюється шум. Шум привабить терористів.

Це цілком очевидно. Якщо думати про це певним чином, то все має сенс.

Вона почала знову:

— У нас усе гаразд, але…

Чоловік почав говорити, перш ніж вона закінчила свою фразу, і його голос пролунав надто гучно.

— Що там відбувається? — запитав він. — З тобою хтось є? Ти бачила поліцію? З Лінкольном усе гаразд? Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що у вас усе гаразд? Вони можуть до вас дістатися? Боже, мені так шкода, що я не з вами, моя люба, мені так шкода…

Вона дозволила йому говорити. Вона зрозуміла його потребу чути її й подумала, що має ту саму потребу, але його голос не створював враження, що він поруч з нею — від цього йому здається, що він ще далі, чи то, навпаки, це їй здається, що вона ще далі. Ніби частина її полинула до нього, геть із цього зоопарку, у те життя, яке вона знала, а вона нікуди не хотіла линути. Вона не може. Вона мусить бути тут, повністю тут. Вона не може втішити його в цю мить.

— Нам добре, — прошепотіла вона, досі говорячи голосом адвоката. Чи якимсь директорським голосом. Якщо такі люди коли-небудь шепталися. — Ми ховаємося.

— Що ти бачила? — запитав він.

— Я кохаю тебе, — відповіла вона, — і з нами все гаразд, але я нічого не можу вдіяти. Я повинна бути уважною. Я бачила здалеку якогось типа. Була, — вона подивилася вниз на голову Лінкольна, — якась стрілянина на вході, а я проходила мимо після того, як це сталося. Тоді ми кинулися втікати й заховалися. Це все, що я знаю. Не телефонуй мені тепер. Я тобі зателефоную, коли ми будемо в безпеці.

— Я зателефоную 911 і скажу поліції, що ви в дикобраза, — сказав він, видихнувши свої слова одним подихом. Так, як ото він розмовляє, коли йде нагору до свого офісу, щоб заспівати для неї якусь серенаду, що застряла в його голові — він завжди співає — і він знає, що вона засміється й пригорнеться до нього. — Я кохаю тебе. І скажи малому, що я його люблю. Бережіться.

Вона вимкнула телефон, обернувшись до Лінкольна. Він незручно притиснувся до неї, копаючи її своїми ніжками, б’ючи її по боках своїми тенісними черевиками. Вона просунула руку йому під пахви й допомогла обернутися й опустити ніжки. Він став на землю, а вона тримала руку навколо його стану.

— Тож це був тато, — прошепотів він.

Він відхилився назад і сперся на камінь за своєю спиною.

— Я знаю, що це був він.

— Говори пошепки. Він сказав, що любить тебе.

— Я знаю, що він мене любить.

— Ще тихше, — сказала вона.

— Окей, — прошепотів він.

Його коліна знову стали підстрибувати, ноги залишалися на місці, але все тіло почало вигинатися. Його плечі стали соватися вгору і вниз у такому собі незручному танці.

Небо почало рожевіти, над верхівками дерев простяглися довгі смуги кольору лаванди.

— Ти стаєш справді великим, — сказала вона.

— Поганий дядько переслідує нас? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла вона. — Але якщо й переслідує, то він нас тут не знайде.

Ще вигинаючись, він обернув голову ліворуч і праворуч, оглядаючи нове оточення. Як завжди, він був цікавий, але й обережний. Вона пильно спостерігала за ним. Його очі стріляли повсюди. Його ноги стояли на місці.

Цікавість перемогла. Він ступив крок до цегляної стіни, показав пальцем.

— Тут миска для води, — каже він.

— Так, — підтвердила вона.

Вона знову оглянула траву навколо них і, крім потрісканої, сухої пластикової миски, знайшла інші розкидані навкруг речі. Праворуч від них лежала чорнильна ручка, а ближче до