Читати книгу - "Янтарний поцілунок, Кейтрін Шкроб"

 Неквапливо відчиняю і бачу на порозі Влада. Він однією рукою спирається на стіну, а в іншій тримає пишну червону троянду. Дивиться трохи з-під лоба поглядом, який наче проникає у самісіньку душу. Навіть дихати забуваю. Як він мене знайшов? Хто його впустив?

-Я чекав на тебе, - каже Владислав.

  На мить все завмирає.

-Знаю…

-Певно, образив тебе чимось, хоча… - він іронічно сміється, - навіть не знаю чим. 

  Мені треба щось відповісти, але натомість лише ковтаю повітря, відчуваючи часте тьохкання серця. Влад виглядає настільки похмуро, що тепер нарікаю себе за це на душевний неспокій і картання. 

-У будь-якому випадку хотів попросити пробачення, - він простягає троянду. - І ще раз побачитись. Це ж остання зустріч? 

  Відчуваю, що подобаюсь йому, і він мені не менше. Не дарма так палають мої щоки й у горлі вже все пересохло так, що не можу й звуку вичавити.

-Я скоро повернусь у Дніпро. Зовсім на трохи приїжджала.

  Влад стискає вуста й киває, мовляв, все зрозумів. 

-До речі, добре танцюєш, - наостанок каже мені й вже починає повертатись, щоб піти.

  І мені різким спалахом врізаються в голову спогади з ночі про те, як цей чоловік кружляв мене попід руку, як сміялися, як спільно рухались, наче ми щось суцільне й насолоджувались танцем, загрузнувши у піску, який від наших рухів розлітався врізнобіч. І той схід сонця згадався, і погляд впритул, і поцілунок при янтарних тонах, які утворювалися від мальовничого пейзажу… Все це згадується в одному відчутті, яке наповнювало мене тоді, біля берега, і тепер наповнює знову. 

  Я торкаюся пальців Владислава, які тримають троянду, і від цього дотику моїм тілом проходиться хвиля блаженства. Здається, я щойно втратила волю і здатність мислити. На інстинктах роблю крок до Влада й пристрасно цілую його в губи першою. 

  Це трапляється знову - поцілунок повторюється, і я знову тріпочу в його обіймах, як тоді, на пляжі. Але цього разу не хочу, аби все закінчилось так швидко, тому міцно хапаю цього широкоплечого чоловіка за торс і нахиляю до себе, змушуючи зробити крок у номер. 

  А далі все стається само собою: він звільняє мене від сукні, яка тепер недбало летить на підлогу, його літня теніска летить слідом. Сильні руки Владислава підхоплюють мене і на мить здіймають у повітря, після чого ми опиняємося на ліжку. Пристрасть, буря, іскра - усе це наповнює номер вже за декілька митей. І цього разу я випадаю з реальності набагато довше, ніж минулого разу. І навіть випадкова згадка про Євгена не змушує зупинитись. Нехай я згрішу, нехай картатиму себе за це все життя, але я просто не в силі відмовитись від втіх з цим зовсім чужим мені чоловіком, бо вже давно не почувалася настільки натхненно, легко, неперевершено…

  Відпускаємо один одного лише через цілу вічність. І от тепер задоволені лежимо на білосніжній постільні, за вікном видно море, кондиціонер працює замість бризу… І так  добре, що просто не хочу згадувати звідки я і для чого тут. Але доведеться. Чари розвіюються - і до мене повертається здатність мислити, а отже, добра чекати не варто.

-Я думав, що не подобаюсь тобі, і той поцілунок на світанку лише відштовхнув, - зізнається Влад.

-Насправді мене відштовхнуло інше.

  На нього не дивлюсь. Підіймаюся, хутко вдягаю сукню, виходжу на балкончик, де всівшись на плетене крісло, оглядаю пляжний краєвид.

  Влад не змушує довго скучати. Майже одразу з’являється біля мене й запалює цигарку. Я здивована цьому. Раніше не чула від нього запаху тютюну. Хоча скільки разів  ми зустрічалися? Три чи чотири? А роздумую так, наче ми у стосунках, ще й давно. Аж смішно від цього. 

-Анжеліко, то що тебе тоді так збентежило? - питає Влад, пронизуючи мене настирливим поглядом.

-У мене незавершені стосунки, - зізнаюсь прямо.

  Влад ледь піднімає брови у відповідь.

-І де ж твій хлопець? Чому не з тобою на відпочинку?

-У нас все зараз складно. Хоча нещодавно планували весілля, але тепер я вже не знаю, чи бути йому.

-Якщо він відпустив тебе саму й ти так легко спокусилась іншим, то хіба можна говорити про якісь почуття між вами? - Влад наштовхує на нові роздуми.

-У нас все складно. Я ж сказала! - серджусь, на що він хмикає.

-А я б тебе на його місці не відпустив, Анжеліко, - впевнено заявляє “рятівник”. - А знаєш? Залишайся в Одесі назовсім. 

-І що мені тут робити? - іронічно питаю.

-У мене є квартира. Переїжджай.

-Так просто?

-Ти подобаєшся мені. Дуже, - до моїх вух лине ласе зізнання.

-Я вражена, Владе, особливо твоєю несподіваною пропозицією з’їхатись. Здається, ти все-таки жартуєш. 

-Зовсім ні. Я завжди приймаю рішення так швидко. Побачив, що моє, - і забираю. Що витрачати час на роздуми? Просто роблю, як відчуваю, як хочеться… 

-А я так не можу, - заперечно киваю. 

  Влад мружить очі так, наче критикує мене.

- А я вмовлю тебе. Лише погодься ще на одну прогулянку.

  Мені завжди подобались настирливі чоловіки. Це підкупляє.

-Коли? Де? - допитуюсь.

-Сьогодні, коли стемніє, спускайся до набережної. Гаразд?

  Я киваю. І Влад, цілуючи руку, як то має робити справжній джентльмен, залишає балкончик, а тоді й мій номер.