Читати книгу - "Вафельне серце"

— Здаваймося, — рішуче сказала Лена.

— Ні, дідька лисого, — гарикнув дідусь, хоч тітка-бабуня заборонила йому казати при нас «дідька лисого». — Сходи-но, Трілле, в підвал і принеси свою вудку.

Потім дідусь зателефонував у Ленин будинок. Тітка-бабуня виглянула до нас у вікно.

— Можна, я візьму слухавку? — спитала вона, і Лена велично кивнула головою.

Тітка-бабуня вийняла вафлю і зникла в будинку.

— Алло, алло! Це зі служби спілки національних товариств, — мовив дідусь надзвичайно високим голосом. — Нас цікавить, чи ви, ясновельможна пані, не хочете купити який-небудь лотерейний квиток?

І поки він говорив, то заповзято тицяв пальцем на вікно. Тітка-бабуня, очевидно, не хотіла ніякого лотерейного квитка, тож у нас було обмаль часу.

— Крелло! Цссс! — шепнув я і спустив жилку вудки донизу.

Крелла відразу не второпала, що їй треба прикріпляти вафлі на гачок. Вона була замала. Нам довелося довго їй пояснювати, проте поки дідусь поклав слухавку, а тітка-бабуся вийшла надвір, ми підняли дві вафлі. Лена в один мент мов за себе кинула одну з тих, що ми втягли через вікно.

— Нам треба їх поділити, — майже крикнув я.

— Не можна поділити дві вафлі на трьох осіб, Трілле! — заявила Лена, запихаючись вафлею.

Хоч не хоч, а ми з дідусем вдовольнилися однією. Крелла ж у саду наминала п’яту.

За десять хвилин дідусь причепив на край мітли наволочку й вивісив із вікна спальні надвір білого прапора. Ми махнули на все рукою.

Добре бавитись у війну. Та найкраще, коли панує мир. Я подумав так тоді, коли врешті-решт сидів у саду і разом із найдобрішою в світі тіткою-бабунею мотав вафлі.

— Якщо ви брат і сестра, то чого він такий худий, а ви така повна? — спитала Лена, відкусивши пів-вафлі й перевівши погляд на тітку-бабуню й дідуся.

— Змалку вона їла за нас двох, — відповів дідусь і вправно відхилився вбік, бо тітка-бабуня замахнулася потягнути його серветкою.

— Колись, Леночко, я не була така повна.

— А приблизно якою ви тоді були? — допитувалась Лена.

І тоді почався вечір споминів. Тітка-бабуня була вродлива, мов кінозірка. У неї було так багато залицяльників, що дідусеві доводилось лежати на даху та стріляти по них із рогатки, коли вони навідувалися. До речі, наскільки дідусь пригадує, у той час ніхто з них не був повний, адже вони споживали тільки картоплю й рибу. Хоча на святвечір їм перепадали помаранчі. Щоправда, не в час війни. Тоді їм нічого не перепадало…

* * *

Тільки-но ми налаштувалися лягати спати, зателефонувала мама, щоб довідатись, як минув день. Дідусь доповів їй, що і менші, й старші поводилися зразково.

— Ми розповідали пригоди з давнини і наминали вафлі, — сказав він.

Ми з Леною усміхнулися.

— Чи можу я трішки побалакати з Креллою? — спитала мама.

Дідусь кахикнув і знехотя передав слухавку.

— Не кажи, що ми їздили на мопеді, — шепнув я Креллі.

Вона кивнула головою і з поважною міною на обличчі взяла слухавку.

— Що ти сьогодні робила, Креллонько? — почули ми мамине запитання.

Дідусь упав перед найменшою онучкою навколішки й згорнув руки. Крелла дивилася на нього з подивом.

— Я не їздила на мопеді, — чітко й виразно проказала вона.

Дідусь опустив руки й полегшено зітхнув. Напевно, мама на своєму пісенному святі теж полегшено зітхнула.

— Чудово, — мовила вона лагідно. — А що ж ти, ясочко, робила?

— Я тільки там сиділа, — відповіла Крелла.

Ісак

У Лени день народження лише раз на рік, як і в решти людей, але дехто вірить, що він буває й частіше. Вона торочила про день народження постійно. І ось він уже наближався.

— Можеш собі уявити — дев’ять років дев’ятого червня, га? — вдоволено спитала вона.

Її мама приїхала додому з пісенного свята й заходилася витирати фрукти, з яких збиралася робити мистецькі композиції. Ми з Леною їли.

— Атож, уявляю. А чого ти собі бажаєш?

— Тата.

Мама зітхнула й спитала, чи Лена хоче його загорнутим у папір, чи у вигляді подарункової листівки.

— Може, ти, донечко, бажаєш собі чогось іншого?

Ні, Лена нічого іншого собі не бажала, але коли ми вийшли надвір, вона все-таки хвильку постояла на сходах. А тоді прочинила двері й крикнула в хату:

— Велосипед!

* * *

Лена запросила на день народження увесь наш клас. Вісьмох хлопців плюс мене. За кілька годин до обіду я пішов подивитися, чи в них вистачить спеченого торта на таку громаду. Відчинила Ленина мама.

— Добре, що ти вже прийшов, Трілле. Може, зумієш її втішити.

Я сторопіло зайшов досередини.

Лена лежала на канапі. У неї був кепський вигляд.

— Ти захворіла? — нажахано спитав я.

— Так, захворіла! У мене обсипало живіт! — крикнула вона так, ніби це сталося через мене. — Тож ніхто не захоче прийти на обід і заразитися посеред канікул!

Лена пожбурила подушкою в стіну — аж у всій вітальні затремтіли картини.

Оце так біда.

— Ох, Лено, — зажурено мовив я.

Трохи перегодом навідалась моя мама, щоб пересвідчитись, чи не заважаю я оздоблювати торт.

— Ну от, а ти що, Лено, захворіла? — і собі спитала вона, присівши край канапи.

Мама неабияк розумілася на дитячих недугах. У неї було чималенько дітей.

— Як ти гадаєш, Карі, що в неї? — спитала Ленина мама, заносячи до вітальні чай.

Мама вважала, що в Лени була вітряна віспа. Коли мені було три роки, я хворів на вітряну віспу, сказала вона, а на неї хворіють не більше одного разу. Отже мені все-таки можна було прийти до Лени в гості. Якщо Лена здужає мене прийняти.

Лена здужала мене прийняти, і о шостій годині я з’явився до неї причепурений і з подарунком. Я подарував їй гру в крокет. Напевно, Лені вона подобалась. На її думку, крокетні молоточки можуть багато на що згодитися. Ленина мама прилаштувала у вітальні ліжко, і Лена, сидячи в ньому, віддавала накази, мов королева. Ми дивилися DVD, до того ж нам належав цілий вершковий торт. Лише один раз Лена через свою дурнувату вітряну віспу спалахнула гнівом і пожбурила в стіну булочку з корицею.