Читати книгу - "Парі на каченя, або Пограємось хлопчики, Тіна Вітовт"

Як би не було сумно, але літо закінчилося. Почалося навчання у школі.

Наш випускний рік з Лєрою.

Це так хвилююче. Ще цей рік у школі, а далі піде доросле життя.

На момент закінчення школи потрібно вже знати куди плануєш рухатися далі. Де навчатися хочеш? Яка сфера діяльності тебе цікавить?

Це надзвичайно важливі рішення, котрі накладають відбиток на майбутнє. Адже ти себе формуєш, як людину, як особистість, як фахівця...

Звичайно, усі розуміють, що не завжди можна знайти себе відразу, але ж... Як уже сказано раніше, усі наші прийняті рішення накладають відбиток на подальше наше життя. Якими б вони, ці рішення, не були.

От і ми, маємо намір, серйозно віднестися до поставлених цілей, перед собою, на цей важливий рік у нашому житті. Недаремно ж стільки сил і часу витрачено на освоєння наук.

А тому, особисто я, поставила собі на меті - навчатися старанно, щоб вступити до вищого навчального закладу, за тією спеціальністю, котру собі вже давно обрала. Якщо бути точніше, то обрали ми разом з Лєрою. Благо, що ми не є бездарними та ледачими, а цілком працьовитими та здібними дівчатами.

Отож, для себе я вирішила - жодних хлопців! Доки не поступлю, так точно. Не хочу знову заливатися сльозами розпачу, нерозуміння та вселенської несправності.

Зрозуміла, це літо, що нікуди мені поспішати не потрібно - все встигну, але у свій час. Не варто забувати, що я ще доволі юна особа, і все у мене попереду.

Можливо, і Артема вдасться уникати, а там дивись і моя закоханість до нього розвіється. Піде за цим літом, як спека, як сон...

А що? Я раніше думала, що закохана в Тимура. Та з певним проміжком часу, його не надто приємними вчинками, стосовно мене, усі почуття зникли.

Стався пшик. І немає жодного натяку на закоханість. Залишилася лише дружба, і не більше.

Мені вже не хотілося його компанії, у сенсі побачень та спільного проведення часу, як пара. Вистачало і спілкування в компанії друзів. Він цікавий співрозмовник, але як хлопець... вже не зачіпав струни моєї душі.

Не було того бажання поцілунків з ним, чи фізичного потягу - пригорнутися до нього, обійняти. Тим більше, що він мене цілував та обіймав, але жодних там метеликів, чи ще якихось комах, про яких усі навколо стільки теревень розвели, я не спостерігала.

Брехня! Несусвітня та лицемірна.

Про що вони торочать?

Чим голову забивають наївним, довірливим підліткам?

Мали б совість!

А Тимур мені подобався досить довго. Я наче навіжена збиралася на побачення з ним, ще досить нещодавно, якщо виключити ціле літо. І такий облом - це не його було бажання зі мною ближче познайомитися, а банальна гра хлопчиків, котрі фізично виросли та сформувалися, але у мізках ще дитячі пустощі витають.

Скільки разів до мене підходив Артем. Скільки вибачень наговорив. А скільки вибачалися Тимур зі Стасом.

Я їх вибачила на словах, але у душі досі кішки шкреблися. Почуваюся зрадженою. Наче мені у спину ніж встромили та провернули, для чіткості.

Не можу я знову відпустити до себе Артема. Інакше та комашня, про відсутність існування якої я нещодавно говорила, заведеться у моїй душі.

А нащо мені ті метелики?

Нащо мені знову ті переживання та страждання? І без того "добра" клопоту вистачає.

Так, я відразу усе знала. Так, прийняла правила, ними затієної, гри. Сама ж ще правки вносила. Інколи і задоволення отримувала від скоєного.

Але все ж таки це суті не міняє - як я можу йому довіряти?

У плані довіри - прірва... безмежна та непроглядна...